Читати книгу - "Золотий маг. Книга 1. Зерно"

— А скільки треба буде тобі заплатити? — запитав Нік.

— Якщо без зброї та обладунків, то п’ятсот татінів на рік, якщо з дозволом на зброю, то тисяча. Та плюс за кожного гнома по сто татінів. Разом, щоб вижити, сімсот треба заплатити. А де взяти такі гроші, я не знаю.

— Так у тебе є багато товару. Може, продаси ще до того на ярмарку, — спробував підтримати Майстра Нік.

— Не вийде. Цього року ми майже не назбирали нічого на оплату за рік. Тому ярмарок не врятує. Можливо, вдасться у когось взяти у борг, — зовсім став сумним Окертуз.

— Головне не ховати себе завчасно. Все налагодиться. Так, скільки я тобі винен за своє замовлення?

— Вісімнадцять татінів за все.

Нік дістав гроші, відрахував двадцять татінів та віддав Майстру.

— Тут багато, — сказав той, перерахувавши гроші.

— Нічого, це за зіпсоване залізне відро, яке тепер у тебе буде вмивальником, — відповів Нік. — Ось ще що. Доправ все це в будинок Школи у місті. Напишеш, що в кімнату п’ятдесят сім для Ніка Гаммела Крігера. За тиждень впораєшся? Хотів собі зібрати все в кімнаті через тиждень.

— Так, звичайно. Все зроблю. Навіть раніше, — трохи веселіше відповів Майстер.

— Ще одне прохання. Я поки зовсім не орієнтуюся в місті, а вже скоро вечір. Можеш попросити когось зі своїх провести мене до будівлі Школи, що у центрі міста?

— Так-так. Раті зараз з дітьми буде йти на базар, вона проведе тебе.

Добравшись до Школи, Нік в піднесеному настрої вирушив до себе в кімнату. На вечерю він не встиг, та й їсти зовсім не хотілося. Солодкі спогади про смачні пиріжки все ще важкістю відгукувалися в животі. Хотілося скоріше опинитися в ліжку і дати відпочити стомленим ногам.

— А, Ніку, ось саме ти мені й потрібен, — зупинив його перед самими дверима голос Хранителя. — Не поспішай. Приділи мені пару хвилин.

— З задоволенням, — весело відповів Нік і присів поруч з конторкою Багукхана.

— Чого ти такий задоволений? Як тобі перша прогулянка по місту?

— Чудово. Місто я, правда, тільки поверхнево подивився, але зате познайомився з чудовими людьми. Багукхан, ти ж, напевно, всіх знаєш не лише в Школі, а й у місті. А ти Майстра Окертуза знаєш? — запитав Нік.

— Ти сильно перебільшуєш мої знання. Але Окертуза знаю. Правда, не дуже добре. Я добре знав його батька і діда. Відмінні майстри-зброярі були. Я іноді й сам у них мечі замовляв. Але подейкують, що сильно не злюбив їх нинішній глава гільдії ковалів та зовсім винищує майстерню. А що тобі від нього треба?

— Я ходив до нього, замовив деякі дрібниці. Відра там і всяке таке. Мені дуже сподобався він, його родина і гноми, що у нього працюють. Слухай, але шкода їх. Через придурка в гільдії та жадібності сина короля таку династію майстрів майже знищили. Він мені показав кілька своїх мечів. Я, звичайно, не сильно в них розбираюся, але мені сподобалося. Шкода, що він не може їх продавати і заробляти нормальні гроші. Каже, що може втратити дозвіл на роботу після ярмарку. Дурість якась.

— Дійсно сумно, — сказав Хранитель. — Старший син короля якось дивно і нерозумно поводиться. Нормальних майстрів гнобить, а всяких жадібних та нечесних до себе наближує. Те ж саме і в армії, якою він командує. Багато незадоволених. Хороші офіцери і лицарі йдуть у приватні армії, в найманці, або просто спиваються. Але ти будь обережний з такими словами. Я вже старий, що мені зроблять? А тебе покарають. «Вуха» у нашого Тана є скрізь.

— Навіть у Школі? Він же начебто не дуже магів любить і шанує.

— Він ні. А ось Дорінг має своїх людей і тут, і в Раді. Тому свої спостереження та висновки тримай при собі, — попередив Хранитель. — Краще скажи мені, що ти вже встиг накоїти, що тебе покарати встигли і викладачі шукають.

— Та нічого цікавого. Причепився до мене один з викладачів. Магістр Бат здається його звати, за те, що ходив у Школі без належної форми та знака учня. Старий вже я ці правила виконувати. Ось і призначив покарання. А хто мене шукав?

— Давай по-порядку. Завтра після обіду ти повинен відбути покарання на кухні до самого вечора, — награно суворо сказав Багукхан. — Що ти радієш? Всі, як вогню, бояться Майстра Маукаса. Намагаються до нього не потрапляти. А ти регочеш.

— Ми вже з ним знайшли спільну мову. Тому думаю, що ми обидва приємно проведемо час разом, — посміхаючись, відповів учень.

— Але ти шустрий. Вже й до цього старого буркотуна встиг втертися в довіру. Як тобі це вдається? — здивувався Хранитель. — Ну, тоді легше. Ще тебе шукала Магістр Целмаліт — керівник кафедри лікування. Після занять зайди до неї. Ще сильно обурювалася твоя нова, велика, червона нянька Атавхаї, що ти за цілий тиждень так і не з’явився у нього. Ображається. Він такий, якщо до когось прив’язується, то страшенно. Для Ліни він все зробить. Після її відходу він досі один, так і не знайшов собі нових друзів. Мене, старого, весь час дістає та дратує. Тому тепер це все тобі доведеться терпіти.

— Ну, не знаю. Мені він здався чудовим демоном. Якщо таке можливе, — посміхнувся Нік.

— Він насправді такий. Повір, ти отримав чудового друга і опікуна. Не заздрю я тим, хто тебе образить. Гаразд, йди відпочивати та не забудь завтра забігти до Целмаліт, а також