Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

Домовились, по приїзді в Мехіко звернутися до спеціалістів-мовників місцевого Національного університету — щоб привернути їхню увагу до дванадцятирічного вундеркінда з Ісля Мугерес, допомогти й далі розвиватися його незвичайним здібностям. Хто його знає, можливо в майбутньому в особі цього хлопчика з народу майя ми матимемо великого вченого. Все може бути.

Але сталося так, що в університет, як ми приїхали в Мехіко, звернеться лише дружина — мене нагально було викликано на Батьківщину в терміновій справі нашої спільної україно-мексиканської компанії, тож я першим рейсом вилетів з Мехіко до Нью-Йорка, де мене вже чекав квиток на літак Нью-Йорк-Київ.

Оля залишилася в Мехіко, адже планувалося, що я побуду в Києві лише два-три дні й повернуся в мексиканську столицю. Але… Давно відомо: людина передбачає, а Бог розпоряджається…

Ситуація, як тільки-но я прилетів до Києва, негадано докорінно змінилася. Тому затримався вдома надовше, як спершу гадалося, а згодом, як справа, заради якої мене викликали до Києва, була вирішена, мені, як нагороду, запропонували відгуляти відпустку за два останні роки, що їх — за винятком двох тижнів, проведених на Ісля Мугерес, так і не використав через завантаженість — все відкладав на потім та на потім… Я охоче погодився, бо, правду кажучи, за роки, проведені в Мексиці, таки знудьгувався за Батьківщиною. Я подзвонив Олі в Мехіко і через пару днів зустрів її в міжнародному терміналі Борисполя, як тільки вона зійшла з трапу літака Нью-Йорк-Київ. Оля неймовірно пораділа звістці, що ми біля двох місяців (та ще літніх) проведемо вдома — про більше щастя нам тоді й не мріялось.

Дорогою, доки ми їхали з Борисполя, Оля розповіла, що другодні, як я вилетів з Мехіко, відвідала тамтешній Національний університет і розповіла там про феномен хлопчика Альфредо Круса з Ісля Мугерес. Мовознавці зацікавились таким незвичайним хлопчиком. Відразу ж на Острів Жінок, для знайомства з тим унікумом виїхали спеціалісти-мовознавці — якщо незвичайні здібності до вивчення мов у підлітка підтвердяться, його пообіцяли забрати в Мехіко — спершу підучать елементарній грамоті на освітніх курсам для неписьменних, потім хлопець продовжить навчання в коледжі для обдарованих дітей, а вже після юнака заберуть в університет.

Ми пораділи, що так добре має скластися подальша доля Альфредо Круса і що ми до цього причетні. Наївні! Навіть не підозрювали, що з того доброго задуму так нічого й не вийшло. Значно пізніше, вже після повернення в Мехіко, дізнаємось, що ж відбулося насправді.

Коли на Ісля Мугерес приїхали люди з Мехіко (для островитян та ще забобонних — то геть поганий знак, якщо не небезпечний, бо завжди з Мехіко приїздять люди закону, щоб наводити свої порядки та карати майя за несплату податків) й почали розпитувати, де живе хлопчик Альфредо Крус, який вміє розмовляти чужими мовами — вістка та миттєво розлетілася островом, але вже з іншим тлумаченням:

— З Мехіко приїхали забрати Альфредо за борги його батька!..

Старий Крус і справді, як на лихо, щось там був винен державній скарбниці (не заплатив сповна податок), тож він, повіривши чутці та рятуючи сина, посадив його в човен, велівши йому негайно пливти до рифів і там переховуватися між скелями доти, доки люди з Мехіко не залишать острів.

Науковці врешті-решт повернулися в Мехіко ні з чим. Бо, їх навіть запевнили, що ніякого Альфредо, який може легко говорити чужими мовами, у них ніколи не було і немає.

Але тоді в Києві ми з дружиною, повторюю, не знали такого фіаско і були певні, що таки допомогли здібній дитині з Ісля Мугерес і він, напевно, вже навчається в Мехіко на освітніх курсах — для початку. А там — піде й піде…

Був липень, теплий, сонячно-світлий, з тихими грозами, що зненацька налітали на Київ і наче забавлялися, полохаючи його молодими громами й бузковими блискавицями, і так же несподівано зникали і тоді знову лагідне сонечко осявало вимиту столицю, що аж блищала від крапель вологи із свіжим, чи не озоновим повітрям. Після нашого довгого перебування в чужоземних краях, ті дні нам видалися просто чарівними і ми раділи, мов діти — кожен новий день, проведений у Києві, здавався нам і незвичайним, і, даруйте, за можливу банальність, золотим.

Квартира наша на Святошиному, що простояла кілька років узаперті, зустріла нас нежилим, якимось аж чужим духом. І нам довелося її чи не заново обживати, аж доки вона не сприйняла нас за своїх — тут вже постаралася Оля. По якомусь часі наше затишне гніздечко на вулиці Верховинній серед дубів та сосен (а там край старих дубів і високих мачтових сосен) знову була як лялечка і вже мала жилий вигляд, а не пустки. І в нас знову, як ще в моєму дитинстві, в отчій хаті на столі, що за давнім українським звичаєм уособлював ідею єдності родинної міцності та злагоди, лежав хліб і сіль, накриті рушником — ще бабуся мене, малого, бувало напучувала: «Оберігай і шануй у хаті стіл, адже стіл — це Божа долоня достатку». Оля принесла в квартиру м’яти, любистку, рути — то нічого, що на базарі те зілля куплене, але ж тепер про нашу хату вже можна було сказати: в своїй хаті й кутки помагають…

А потім ми, зголоднілі за Києвом, днями блукали його вулицями, ласували морозивом, що його обоє любили і в захопленні наспівували: «Як тебе не любити, Києве мій…» — чим іноді дивували перехожих…

Ні, що не кажіть, а час од часу, аби не засмоктала щоденна рутина побуту й одноманітних буднів, треба для оновлення свіжого відчуття на якийсь час залишати рідне місто — після повернення воно й справді зустріне тебе як оновлене, нове, незнайоме тобі, але, безперечно, ще привабливіше.

Насолоджуючись волею (ніякої роботи, суворого розпорядку, ніяких турбот, ніякого тобі закордоння з далекою Мексикою, етнічно, психологічно й історично чужої тобі): ми в перші дні обійшли майже