Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

Ось місце, яке особливо припало мені до серця: «Скелю, посильну хіба тисячі людей, він на нагір’я втягнув та, вхід до Країни мерців затуливши, між собою та нею поставив».

Читаючи, як на кордоні між світом живих та мертвих було встановлено «скелю, посильну хіба тисячі людей», я думав про скелину в «шийці» при нашій долині. Мабуть, дивно здається, коли я скажу, що це місце сподобалося мені через схожість долини, де я народився й виріс, до Країни мерців.

Юним засновникам селища, які подолали незліченні лісові стежки серед гір, не знаючи, чи вдалося позбутися озброєних переслідувачів, та дійшли до межі путі, здавалося, скоріш, що їхній дотеперішній шлях пролягав через Країну мерців, і вони плекали надію, що досить зруйнувати скелину, як відкриється дорога з нинішнього потойбічного світу до Країни живих.

От тільки зруйнувати скелину було не так просто. Та й не виключено, що в декого з майбутніх будівників селища несамохіть виникала думка, що скоріш мочарі по інший бік скелини подібні до Країни мерців за «скелею, посильною хіба тисячі людей». Я це кажу не без підстав.

Бабуся оповідала, що від початку зливи після вибуху і доки вода змивала все накопичене багно, звідти розносився нестерпний сморід. Але ж і в Країні мерців, мабуть, смердить отак сіркою.

Бабуся казала:

— Здавалося, сморід той іде з тих прадавніх часів, коли людина не вирізнилася з-поміж мавп! В усякому разі, відколи скеля та брили землі перегородили улоговину між схилами гір, по той бік збиралися всілякі нечистоти, що виділяли гази. І то не просто смердючі, а отруйні, бо не лише в мочарях, але й на сухих схилах навколо не росло жодної билинки. Подейкують, що коли звір заблукає чи птах залетить туди, від нього лишаються у дрегві самі кістки. Зелене кільце лісу починалося значно вище, далеко від болота.

Вітер доносив сморід до юнаків-вигнанців з призамкового міста та дівчат з «піратського» острова навіть тоді, коли вони, розібравши корабель, тягли річищем плоти, і тоді, коли ріка стала завузькою і довелося поробити з плотів волоки і на них тягти свій скарб лісовими стежками біля потічка. Дехто навіть пропонував звернути кудись подалі від цього нестерпного, відворотного смороду.

Але Руйнівник і тут виявив свою схильність до «крайніх рішень».

Він заявив:

«Треба рухатися якраз туди, звідки смердить. Це навіть безпечніше, бо навряд чи хто чужий туди наблизиться».

А на запитання:

«Хіба ж можна жити там, звідки несеться такий сморід?» — він відказав:

«Дістанемося туди, тоді й поміркуємо, як бути й що з ним робити!»

Отож Руйнівник, запропонувавши висадити скелину, звелів попутникам відійти на безпечну відстань, а сам узявся намощувати порох.

І тут помітив, що запальний гніт надто короткий. Та все одно відважний Руйнівник підпалив гніт і чимдуж кинувся до бамбукових чагарів коло річки. Він правильно вирахував, що густий бамбук захистить його від каміння та грудок землі, що сипатимуться згори. Але іскри, що розлетілися навсібіч від вибуху, підпалили бамбук, і Руйнівник дістав опіки.

Врятувала його від вогненної смерті лише злива, яка ринула крізь клуби пилу, що густою пеленою здійнявся над видолинком, і загасила вогонь.

Попеченого в чагарях Руйнівника знайшла й доправила до схованки товаришів Ооба. Вона ж приготувала чорну мазь змащувати опіки. Знадіб’я для мазі знайшлося серед скарбу на волоках із залишків корабля.

Звідти ж принесли казан, і дівчата, навчені Ообою, наварили повний казан мазі.

— Коли мазі не лишилося, зварили ще, потім іще. Так що навіть нині вам, дітлахам, опіки змащують тією давньою маззю, — казала мені бабуся: в мене щойно загоївся опік на коліні. — Наша мазь зажила слави в околиці, бо загоює найбільший опік так, що й сліду не лишиться, — вела далі бабуся, пучками пальців погладжуючи гладеньку блідо-рожеву шкіру на місці опіку.

Бабуся ще розповідала, ніби поки готували мазь, Ооба самотужки витягла попеченого Руйнівника просто під зливу, яка дедалі посилювалася, аби охолодити опіки й не дати шкірі зарубцюватись.

А Руйнівник, хоч і слабким, наче комариний писк, голосом, проте віддав товаришам наказ — не гаючи зайве часу будувати «сторожку».

Метрів за сто нижче від скелини і ліворуч порослий рододендроном схил гори утворював залом. Там треба було зробити настил та навіс із колод та бамбучин, щоб мати притулок від затяжних (Руйнівник це передбачив) дощів. Він переказав своє рішення ледь чутним голосом, а дощ тим часом холодив його червоне від опіків тіло. Попри зливу, що хлющила, віщуючи довгі дощі, у найвищому місці прискалку зробили настил і винесли туди з ніг до голови вимащеного Руйнівника. Щойно скінчивши наказ, Руйнівник зомлів від надмірного болю.

Обережно, щоб не завдавати зайвих страждань, Ооба обхопила його мокре від дощу тіло, перенесла під великий гостролист неподалік та вимастила охололою маззю. Коли Руйнівник лежав на заломі скелі, то нагадував чорну мумію або лялечку комахи. Навіть очі йому вкривала хустинка, просякнута маззю, що робило цю схожість Ще більшою.

Ні давні друзі-юнаки, ні нові товаришки-дівчата це могли зрозуміти, жевріє у Руйнівникові життя чи він помер від сильних опіків. Лише Ооба не відходила від Руйнівника, що лежав, вимащений чорною маззю, вгорі на прискалку, наче на якому божнику.

Всі п’ятдесят днів, поки тривала злива…

Коли бабуся ще була здорова й розповідала мені казки нашого селища, то інколи намагалася піддурити мене, щоб потім разом зі мною посміятися, як я, спіймавшися на гачок, скажу щось недоречне. Її хитрощі, однак, були досить невигадливі, щоб я міг швидко помітити свою помилку.

От, скажімо, розповідаючи про «сторожку», бабуся сказала, що під час п’ятдесятиденної зливи поміж гір залягла така густа, непроглядна імла, що величезний дах