Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Але можна здогадатися, що це хтось із чорних лісових хлопців – опришків – напав на валку вірменина, забрав у нього всі шкіри, а пана купця Каєтана та його пушкарів прогнав на чотири вітри.

* * *

Кути були в той час під цісарським правом і пануванням. Там була мандаторія, було представництво пляцкоменданта разом із військом, були також штаєрамти від податків чи, як казали, від драчки. Нижче костьолу, під гіркою, і нині є забудовані рештки пивниць та льохів. Саме там був катуш, тобто в’язниця й місце тортур, а біля нього стояла мандаторія. Навколо було просторе подвір’я, обгороджене високим муром.

Рев тромбонів, рогів та гра трембіт нагнали на місто страху. Брами дворів і заїздів забарикадували, віконниці позачиняли. Мандаторські пушкарі втратили голову, а цісарські жовніри шикувалися по тривозі не так гладко й чітко, як це наказувала ота мольфарська цісарська книжечка, звана службовим регламентом. Дзвони дзвонили.

Кілька днів тому якісь діди, нетутешні зайди, пророкували, що найближчим днями з’являться з гір вогненні птахи чи змії, задзьобають усе живе, а місто спалять. Так принаймні згадували потім у Кутах.

Юнаки вискочили на берег, відразу взявши лучниці, оті опришківські сірники. Вмить розпалили на березі ватри, одна коло одної, поклавши колоди жерепу та підкладаючи ялівцевої хвої, якої так багато привезли з собою. Кожен уже наперед знав, що має робити. Томанюки мали залишатися в запасі на дарабі, яка пристала до волоського берега. Там мали чекати знаку, Пелехової пісні, і лише тоді переправитися на лядський берег. Ясенівці поспішно виносили на берег колоди, поліна й бардки, а Василюкове товариство озброювалося, засуваючи по кілька бардок за пояси та ретизи. Потім розділилися на дві частини. Дмитро з невеличким загоном прослизнув до міста, а Куділь та пан Осьвєнцімський з рештою товариства і з цілою громадою ясенівців залишилися на березі. Із Дмитром пішов Чупрей, Лизун, старий Клим, пішов і Білоголовий, Булиґа та Дуня. Дехто з них мав свої порахунки в Кутах. І не один вже смакував, думаючи, як дзьобне ворога і як йому продірявить голову бардкою. Білоголовий та Дуня шукали тих пушкарів, яких, побоюючись помсти, мандаторія забрала на службу аж до Кут. Булиґа щиро прагнув повішати мандатора, але присягнувся, що перед тим виріже йому яйця, аби той закінчив своє життя без слави й оздоби, – якщо лишень дозволить пан ватажко. Лизун, як завжди, йшов заради охоти, а Клим – заради самої війни та підпалів. Стільки тих сіркових патиків набрав на плечі, аж вгинався старий, ледве їх тягнув. Кожен із них мав у запасі ті лучниці. Рушниць не брали, лиш кожен мав по кілька пістолетів за високим поясом, по кілька бардок, щільно закладених за мідні ретизи, скріплені великою карбованою чепрагою. Так мали пробратися до міста і дорогою рубати тільки того, хто чинив би їм опір, а потім сидіти тихо десь неподалік урядів, поки з берега не озвуться трембіти. Дмитро та Лизун ще поклали до бесагів по дві невеликі бербенички пороху, надійно обгорнені сіном.

Тим часом на березі починав свою роботу Куділь. Не мав неборака гармат, тож наказав повкладати по два кріси у довгі бербениці без дна. Як те гахнуло раз за разом, то навіть тимчасовий військовий комендант (із губернського департаменту окупації та пацифікації) Рудольф Вайґль, надто високий як на християнина, ситий, неповороткий і огрядний німець, якого ніщо на світі не могло вивести з рівноваги, на хвильку здивувався з тієї канонади. Але на місто напав ще більший страх, а порядок при військовій тривозі весь час порушувався і плутався. Уже добряче посутеніло, коли, приваблена цією стріляниною, міцна й рішуча компанія, що складалася з самих німців, вирушила до берега. Вже здалека видно було ватри, що палали вряд на березі. А на вулиці, яка вела до берега, серед вечірньої тиші чути було тільки німецькі команди й тупіт ніг у марші. Коли жовніри наблизилися, з берега було видно, як біліють їхні мундири. Але опришки лежали мовчки позаду ватр, розкидані довгою шеренгою. Не стріляли і не озивалися.

Пан пляцкомендант Вайґль (із губернського департаменту), старий цісарський офіцер, не дав себе будь-чим вразити. На все мав книжечку. І то була неабияка книжечка, сам знаменитий цісарський службовий реґламент. Хоч воно, може, й неправда, що пан цісар сам займався писанням, але в кожному разі викарбуваний цісарський підпис на ній стоїть. Пляцкомендант Вайґль не мав потреби читати її, Боже борони, перед шеренгою, як якийсь школяр, тицятися носом по книжечці. Носив її у ранці завжди, це зрозуміло. Але читав тільки тоді, коли ніхто не бачив: під час відпочинку, у відпустці, при пиві та при файці. Читав повільно, з побожністю, смакував нею, посміхався, читаючи. Знав пан цісар, кому потрібно дати свої книжечки читати. Бо то також була мудра голова, німецька, яка сама на книжку перетворилася. Голова, виліплена реґламентом, як канцелярія – і баста. І так блискавично гортає сторінки у тій голові, ніби в добре завченій книжці. І завжди знайде своє, знайде те, що йому треба. Вимовить команду, гавкне – і вже соває військо туди-сюди, немов засувкою посуває. Дива!

Пляцкоменданта ніколи не цікавили ні ворожі баґнети, ні сліпі кулі, що літають біля вуха, ані навіть гармати. Що йому там! Лишень про одне дбав старанно й невтомно: аби кожен крок був за реґламентом, аби реґламент було виконано до останньої крапочки. Щоб завжди бути в порядку!

І тепер на цей випадок у нього був точний припис: бунт цивільних цісарських підданих. В його голові блискавично перегорнулися сторінки. Знайшов і негайно застосував. Підніс шпагу вгору:

– Зарядити зброю! Готувати зброю! – вийшов на три кроки вперед.

Почекав три секунди. Тричі крикнув до підданих:

– Розійтися, розійтися, розійтися!

Адже такі були приписи, примівки та чари в тій мольфарській книжечці. Так вона повчала. Біда лиш, що кричав він по-німецьки, бо так написано в книжці. А тут ніхто не розумів. І нікого з підданих це навіть не обходило, що та швабська щелепа підгавкує жидівською. Але він був у порядку. Тимчасом, однак, із берега почали стріляти. Куділь уже не міг стримати й допильнувати ясенівців, які лежали в довгій шерензі. Добре, що ніхто ще не встав і не кинувся вперед передчасно.

Ось тоді пан пляцкомендант Вайґль (із губернського департаменту) різко повернувся і рушив твердим рівним кроком до підрозділу.

Знов у