Читати книгу - "Мотря"

— А тому, бачиш, бо на Великдень усі цілуються, а на Різдво ні.

— Голодній кумі хліб на умі, — сказала, всміхаючись, тітка Лідія. — Вам, Іване Степановичу, все ще весною пахне, а тут уже не осінь, а й зима.

— Як у кого, у мене на голові сніг, а на серці моріг. Що я, винен, що мене Господь таким создав. Іноді ніби хтось три десятки літ зняв із мене і я знову такий, як був, нім булаву до рук пойняв. Між своїми, та ще на святий вечір, можу це сміливо сказати, не хвалячись.

— А мені, — зітхав Войнаровський, — іноді так, ніби хтось три хрестики додав.

— Бо теперішнє покоління не гартувалося за молодих літ, як ми гартувалися, люди минулого століття. Пройшли ми добру школу, мій синку.

І гетьман став розказувати свої давні пригоди. В яких він небезпеках не бував, якого лиха не зазнав, а все щасливо з кожної халепи вийшов. Другий давно руки опустив би, дійся Божа воле, — а він Бога взивав, але й рук прикладав.

— Не так рук, дядьку, як розуму, яким вас Господь не обідив.

— І розум, сину, не поможе, як хто рук не приложе. Без енергії розум — все одно, що не засвічена лампа. Погадай, скільки лиш листів довелось мені написати, не сотки, а тисячі, і то великі. Це ж праця не тільки для ума, але й для руки, а головна річ, витрата енергії. Тую-то енергію треба з себе добути. От і тепер, ворогові свому того не бажаю, що я на своїй голові маю. А все ж таки — якось воно буде… — Гетьман підняв чарку старого угорського вина і, чоломкаючись зі всіми, кінчив:

— Випиймо, щоб було добре. Щоб з Христовим Різдвом народилося у нас те, що проповідував Христос: братолюбіє і згода.

Всі припіднялися і пригубилися до чарок.

— Так не можна, — сказав гетьман до Мотрі. — Треба випити до дна, бо на дні правда одна. І ти, Лідіє, не вдавай соромливої панночки, а випий, щоб побачити, яка там тая правда на дні. Вино добре, старе. Не все погане, що старе, — правда, Мотре?

— Правда, тільки я боюсь, щоб тим старим вином не впилася.

— Щоб ви не впилися старим вином, кажете? Не бійтеся, воно не зрадливе. Розгріває і кріпить, а до голови не йде. Не раз молоде вино, не вишуміле ще, скорше голову закрутить, вірте мені, досвідченому чоловікові.

Подавали щуку по-гетьманськи.

— Чого ж ти так задумався, Андрію? Над рибою не слід думати.

— Чому, милосте ваша?

— А тому, що в рибі кості, треба їсти вважно.

Рибу їли мовчки.

— Риба за життя плаває у воді, а по смерті любить плавати в вині, так вип'ємо по чарці.

Пані відпрошувалися. Гетьман казав їм налити по маленькій чарочці солодкого іспанського вина.

— Солодким устам солодкого вина, — приговорював до Мотрі.

— Добре слово від вина солодше, — відповіла йому.

— Солодке слово із солодких вуст, — отеє мій густ. Мотря спаленіла.

— Івана Степановича, Мотре, ніхто не переговорить, — зауважила тітка Лідія.

— Я навіть не беруся.

— То зле, Мотре Василівна. Панночці треба вправлятися у словесному фехтунку, щоб як віддасться, не дала себе переговорити чоловікові.

Войнаровський пригадав собі Мотрину маму і всміхнувся.

— От і веселий святий вечір, коли навіть мій Андрій сміється. Але скажи нам, Андрію, над чим так думав, як щуку подавали?

— Над тим, що ви, дядьку, зводили сказати.

— А саме?

— Над вашим бажанням, щоб на Різдво народилася згода.

— І додумався до чого?

— Мабуть, важко, щоб вона в нас народилася на світ. Дуже ми незгідливий народ. Кусаємо себе, як коні, котрих б'є візник. Не можуть батога вкусити, так кусають себе. А ми, може б, не лиш батіг, але й погонича запопали, так не хочеться. Ближче свій, на нім згонимо гнів.

— Дійсно, нічого нового ти не видумав, Андрію. Так воно було в нас здавна, і так є донині. Тому й ми такі бідні. Приходить мені на гадку одна казка, але шкода казати.

— Кажіть, Іване Степановичу, — просила Мотря.

— Діти люблять казки, — жартував гетьман. — Так слухайте ж, діти.

Він поправився в кріслі і, вдивляючись в свій ізмарагдовий перстень, розповідав:

— Турок один кохався у птицях. Умів їх ловити й освоювати. Кажуть, сотню куропатів раз наловив і привчив до того, що бігали за ним, як цуценята. Куди він, туди й вони цілим стадом летять. І загадав він свому султанові дарунок з тих куропатів зробити. Зібрався, свиснув, біжать. В полі розлетілися по збіжжю, він стане, гукне на них і, гляди, вже знов ціла крилата армія кругом свого вожда… Так зайшов він аж перед ясне лице султана свого, а куропатви за ним. Аж чорно зробилося в залі. «Пане мій, — каже турок, — що найласкавішого маю і що найбільше прихильного до себе, віддаю тобі в дарунок». І почав показувати султанові, які це мудрі та пещені птиці, як вони йому і на плечі скачуть, і за пазуху ховаються, і до губи заглядають. Дуже подобалися ті куропатви султанові, подякував за них і каже: «От, коли б ти так моїх підданих освоїв та до послуху привчив, то я тебе своїм першим міністром зробив би…» Так, бачите, і я собі не раз гадаю, що в і нас, на Україні, скорше вовків освоїш, ніж людей до доброї згоди та до конечного послуху привчиш.

— Так, воно так! — перебив мовчанку Войнаровський. — Наші земляки лиш чужого батога слухають, а свого розуму — ні. Свій чоловік не те, щоб йому до живих печінок добиратися. Який був Богдан Хмельницький, а й йому доводилося з шаблею наголо на раду старшинську приходити. Боялися його.

— А я, бачиш, Андрію, хочу підховати старшин, котрі б не боялися, а шанували свою владу, хочу виховати державний елемент. Без нього і держави бути не може. Селянин землі свої пильнує, це його держава, він хоче бути володарем на своїй батьківщині. Його тяжко від плуга відірвати, щоб на раду йшов. Та й як їх з таких великих просторів у наглій потребі на раду скликати? Нам треба людей освічених і готових на кожний зоставитися там, де рішається доля країни. Цісарство тримається лицарством, Польща шляхтою, нам треба заживного й свідомого козацтва, котре не тільки горнуло б якомога більше землі, але яке хотіло б і вміло тої землі обороняти… Але ми в політику забігли, а нині святий вечір. Тітка Лідія скаже, що голодній кумі хліб на умі, а Мазепі