Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Іншалла, Мадонно, іншалла 📚 - Українською

Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Іншалла, Мадонно, іншалла" автора Міленко Єрґович. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 125 126 127 ... 143
Перейти на сторінку:
що мусить знайти сама.

Так було першого літа, коли вони поїхали у Заостроґ тільки удвох, другого літа, коли мама поїхала теж, і третього, коли маленький братик Деніс перестав дихати в автомобілі посеред магістралі на Макарску. Тато гнав машину як божевільний, мама кричала. Тато сказав: «Не дивися, дитинко, твій братик помер». Лана все-таки подивилася на нього. Якби вона знайшла щасливий камінь, то повісила б його братові на шию, поки він іще дихав.

Ішов дощ, коли тато ніс на плечі маленьку бляшану скриньку так само, як носив кавун із базару. Тільки у скриньці був братик Деніс, а не кавун, який тато із тріском розтинав навпіл, кажучи: «Солодкий, як для злидня мед!». Дід Відойє тричі перехрестився, дід Сафет дивився на свої відкриті випростані руки, а тоді наче вмив обличчя сухими долонями. Мама плакала, тато тримав її попід руки, щоб не впала. Люди з фабрики підходили й говорили: «Мої співчуття, мої співчуття, мої співчуття», — і подавали руку всім, хто стояв рядком біля маленької бляшаної скриньки. Тільки її гладили по голові й не казали нічого. Якби вона знайшла щасливий камінь — наділа б його на шию.

«І це минеться, моя Мілко!» — казав дід Сафет Ланиній мамі, коли вона багато місяців по тому починала плакати без причини. Тато мовчав і думав про те, що все могло б закінчитися по-іншому, якби замість «фічо» він того дня взяв службову «акулу». Кавун більше ніколи не був солодким, як для злидня мед, і вони більше ніколи не їздили на море у Заостроґ.

Минуло десять років, поки мама вперше забула про річницю малого братика і не пішла до нього на могилу. «Бог хотів, щоб ти забула, — обійняв її дід Сафет, — так воно й краще». Маленька могилка заростала травою, покривилася дерев’яна табличка з п’ятикутною зіркою, на душу однорічного партизанського героя зійшла довгождана розрада.

— Не хочу в тузланську лікарню — там м’ясники, а не лікарі, — сказав тато у січні 1991 року.

— Гаразд, тоді відвезу тебе в Сараєво, — Лана намагалася бути суворою.

— А в Сараєві верховні м’ясники, — відрізав він.

— Чого ж ти хочеш?

— Спокійно здохнути!

Через якийсь вузол на шиї, через один-єдиний маленький вузлик?

Пухлина була завбільшки з горошину, потім — із каштан, потім — із раннє яблуко. Зі збільшенням пухлини батько зменшувався. Сто кіло живої ваги — так хвалився сином дід Сафет, — пішли в яблучко на шиї. Батько був схожий на скелет із кабінету біології — учні ще бозна-коли дали йому прізвисько Кістяк, — коли вони їхали в Любляну. Тамтешніх лікарів він уже не міг назвати м’ясниками. Сидів коло вікна й дивився, як пролітають вогні маленьких боснійських містечок. Коли поїзд заїхав у Хорватію, такі самі маленькі містечка стали краще освітленими. Удалині видніли червоні, жовті й зелені вогні семафорів. Поїзд стояв, бо мав пропустити колону військових вантажівок.

— Все котиться в дупу, — сказав він тихо, так, що вона й не почула.

— Прошу?

— Але мене не буде, коли все в дупу покотиться, — він витягнув з кишені червону цибулину й спробував її розрізати швейцарським складаним ножиком. Руки в нього тремтіли, нічого не виходило.

— Дай мені, я поріжу.

Він простягнув їй цибулину й ніж, і Лана могла плакати досхочу, поки простягала йому кілечко за кілечком. Дідусь Відойє сказав, що цибуля допомагає проти вузла на шиї. І знімає біль. Насправді він збрехав — щоб вони могли плакати, коли хочеться плакати.

Сусіди між собою говорили, що його тільки розрізали й зашили назад. Так завжди кажуть, коли пухлина сильно розростеться і в людини не лишається особливих шансів на життя. Неважливо, що його навіть не оперували, важливо, що його просто повернули додому.

Батька поховали в іншому кутку кладовища, бо поруч із малим братиком не було місця. «Нехай собі, Мілко, дорогенька, Сафету буде легше», — сказав дід Відойє, коли мати, чуваючи над покійником перед похороном, запротестувала проти бажання батькової рідні поховати його як мусульманина. «Та він же був комуністом!» — сказала тоді. «Так, — сказав дід Відойє. — Але до дідька той комунізм, якщо молоді люди помирають». І тоді вони розплакалися всі троє.

За два дні до того, як танки пішли через Словенію, вони продали будинок у Тузлі. «Я вчуся в Заґребі, там і житиму, і не залишу маму саму», — сказала дідусям Лана. Обоє погодилися. Мама мовчала місяцями, цілими днями не вставала з ліжка, а лікарі твердили, що в неї просто важкий клімакс і скоро все минеться. Одна тузланська рок-група колись називалася «Депресія». Їхній гітарист ходив до однієї школи з Ланою. «Дурна назва», — сказала вона йому. «Раніше ми називалися „Божевілля“». — «Стара назва ще дурніша».

Мама у Заґребі таки оговталася. Поступово знайшла собі товариство, місила тісто, пекла пироги і носила в укриття, коли оголошували загальну тривогу. «Мілка — дивне ім’я, — казав підозріливий сусід із сьомого поверху, — але прізвище в тебе добре!» Вона обертала все це на жарт, мовляв, хай усі знають, хто ми такі, тому ніколи й нікому не сказала, а в Заґребі ніхто цього просто так не міг знати, що чоловіка її звали Мухаммад, і що прізвище Хорват — мусульманське. Такого прізвища ніколи й ніде не мав жоден католик.

Але минули й ті часи, Лана Хорват отримала університетський диплом, влаштувалася на роботу в міжнародному представництві, купила авто і познайомилася з Тончі. Він працював на автозаправці, вивчав філософію і безперестанку сміявся. Просто так, без причини. Комусь добре йде малювання або спів, комусь до душі торгівля, а в Тончі виходило сміятися. Він робив людям добре. Коли сміявся, інші теж мусили бодай усміхнутися. Ось вона й познайомилася з ним, наповнюючи бензобак. «Підеш зі мною на каву?» — запитала його.

Він був із Заостроґа. «Ооо, із Заостроґа! Там я шукала камінець, який приносить щастя!» — «І знайшла?» — «Ні, там було багато старших дівчат».

Так було домовлено, що Тончі повезе Лану в Заостроґ, а вона знайде камінь з діркою посередині. Але такою, що її не мушлі пробили.

Так за першою ж кавою було вирішено, що відбуватиметься влітку. Звісно, не говорилося про те, ким Лана й Тончі будуть одне одному на той час, але їхні змовчані бажання цілком збігалися.

І він його знайшов.

Білий, схожий на грудку солі, він вирізнявся серед усіх інших каменів на пляжі в Заостроґу. Значить, його легко було знайти, і це справжнє диво, що ніхто не знайшов його раніше за Тончі. Отвір посередині мав діаметр близько пів-сантиметра, був бездоганно круглий і

1 ... 125 126 127 ... 143
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іншалла, Мадонно, іншалла», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іншалла, Мадонно, іншалла"