Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

Так було першого літа, коли вони поїхали у Заостроґ тільки удвох, другого літа, коли мама поїхала теж, і третього, коли маленький братик Деніс перестав дихати в автомобілі посеред магістралі на Макарску. Тато гнав машину як божевільний, мама кричала. Тато сказав: «Не дивися, дитинко, твій братик помер». Лана все-таки подивилася на нього. Якби вона знайшла щасливий камінь, то повісила б його братові на шию, поки він іще дихав.

Ішов дощ, коли тато ніс на плечі маленьку бляшану скриньку так само, як носив кавун із базару. Тільки у скриньці був братик Деніс, а не кавун, який тато із тріском розтинав навпіл, кажучи: «Солодкий, як для злидня мед!». Дід Відойє тричі перехрестився, дід Сафет дивився на свої відкриті випростані руки, а тоді наче вмив обличчя сухими долонями. Мама плакала, тато тримав її попід руки, щоб не впала. Люди з фабрики підходили й говорили: «Мої співчуття, мої співчуття, мої співчуття», — і подавали руку всім, хто стояв рядком біля маленької бляшаної скриньки. Тільки її гладили по голові й не казали нічого. Якби вона знайшла щасливий камінь — наділа б його на шию.

«І це минеться, моя Мілко!» — казав дід Сафет Ланиній мамі, коли вона багато місяців по тому починала плакати без причини. Тато мовчав і думав про те, що все могло б закінчитися по-іншому, якби замість «фічо» він того дня взяв службову «акулу». Кавун більше ніколи не був солодким, як для злидня мед, і вони більше ніколи не їздили на море у Заостроґ.

Минуло десять років, поки мама вперше забула про річницю малого братика і не пішла до нього на могилу. «Бог хотів, щоб ти забула, — обійняв її дід Сафет, — так воно й краще». Маленька могилка заростала травою, покривилася дерев’яна табличка з п’ятикутною зіркою, на душу однорічного партизанського героя зійшла довгождана розрада.

— Не хочу в тузланську лікарню — там м’ясники, а не лікарі, — сказав тато у січні 1991 року.

— Гаразд, тоді відвезу тебе в Сараєво, — Лана намагалася бути суворою.

— А в Сараєві верховні м’ясники, — відрізав він.

— Чого ж ти хочеш?

— Спокійно здохнути!

Через якийсь вузол на шиї, через один-єдиний маленький вузлик?

Пухлина була завбільшки з горошину, потім — із каштан, потім — із раннє яблуко. Зі збільшенням пухлини батько зменшувався. Сто кіло живої ваги — так хвалився сином дід Сафет, — пішли в яблучко на шиї. Батько був схожий на скелет із кабінету біології — учні ще бозна-коли дали йому прізвисько Кістяк, — коли вони їхали в Любляну. Тамтешніх лікарів він уже не міг назвати м’ясниками. Сидів коло вікна й дивився, як пролітають вогні маленьких боснійських містечок. Коли поїзд заїхав у Хорватію, такі самі маленькі містечка стали краще освітленими. Удалині видніли червоні, жовті й зелені вогні семафорів. Поїзд стояв, бо мав пропустити колону військових вантажівок.

— Все котиться в дупу, — сказав він тихо, так, що вона й не почула.

— Прошу?

— Але мене не буде, коли все в дупу покотиться, — він витягнув з кишені червону цибулину й спробував її розрізати швейцарським складаним ножиком. Руки в нього тремтіли, нічого не виходило.

— Дай мені, я поріжу.

Він простягнув їй цибулину й ніж, і Лана могла плакати досхочу, поки простягала йому кілечко за кілечком. Дідусь Відойє сказав, що цибуля допомагає проти вузла на шиї. І знімає біль. Насправді він збрехав — щоб вони могли плакати, коли хочеться плакати.

Сусіди між собою говорили, що його тільки розрізали й зашили назад. Так завжди кажуть, коли пухлина сильно розростеться і в людини не лишається особливих шансів на життя. Неважливо, що його навіть не оперували, важливо, що його просто повернули додому.

Батька поховали в іншому кутку кладовища, бо поруч із малим братиком не було місця. «Нехай собі, Мілко, дорогенька, Сафету буде легше», — сказав дід Відойє, коли мати, чуваючи над покійником перед похороном, запротестувала проти бажання батькової рідні поховати його як мусульманина. «Та він же був комуністом!» — сказала тоді. «Так, — сказав дід Відойє. — Але до дідька той комунізм, якщо молоді люди помирають». І тоді вони розплакалися всі троє.

За два дні до того, як танки пішли через Словенію, вони продали будинок у Тузлі. «Я вчуся в Заґребі, там і житиму, і не залишу маму саму», — сказала дідусям Лана. Обоє погодилися. Мама мовчала місяцями, цілими днями не вставала з ліжка, а лікарі твердили, що в неї просто важкий клімакс і скоро все минеться. Одна тузланська рок-група колись називалася «Депресія». Їхній гітарист ходив до однієї школи з Ланою. «Дурна назва», — сказала вона йому. «Раніше ми називалися „Божевілля“». — «Стара назва ще дурніша».

Мама у Заґребі таки оговталася. Поступово знайшла собі товариство, місила тісто, пекла пироги і носила в укриття, коли оголошували загальну тривогу. «Мілка — дивне ім’я, — казав підозріливий сусід із сьомого поверху, — але прізвище в тебе добре!» Вона обертала все це на жарт, мовляв, хай усі знають, хто ми такі, тому ніколи й нікому не сказала, а в Заґребі ніхто цього просто так не міг знати, що чоловіка її звали Мухаммад, і що прізвище Хорват — мусульманське. Такого прізвища ніколи й ніде не мав жоден католик.

Але минули й ті часи, Лана Хорват отримала університетський диплом, влаштувалася на роботу в міжнародному представництві, купила авто і познайомилася з Тончі. Він працював на автозаправці, вивчав філософію і безперестанку сміявся. Просто так, без причини. Комусь добре йде малювання або спів, комусь до душі торгівля, а в Тончі виходило сміятися. Він робив людям добре. Коли сміявся, інші теж мусили бодай усміхнутися. Ось вона й познайомилася з ним, наповнюючи бензобак. «Підеш зі мною на каву?» — запитала його.

Він був із Заостроґа. «Ооо, із Заостроґа! Там я шукала камінець, який приносить щастя!» — «І знайшла?» — «Ні, там було багато старших дівчат».

Так було домовлено, що Тончі повезе Лану в Заостроґ, а вона знайде камінь з діркою посередині. Але такою, що її не мушлі пробили.

Так за першою ж кавою було вирішено, що відбуватиметься влітку. Звісно, не говорилося про те, ким Лана й Тончі будуть одне одному на той час, але їхні змовчані бажання цілком збігалися.

І він його знайшов.

Білий, схожий на грудку солі, він вирізнявся серед усіх інших каменів на пляжі в Заостроґу. Значить, його легко було знайти, і це справжнє диво, що ніхто не знайшов його раніше за Тончі. Отвір посередині мав діаметр близько пів-сантиметра, був бездоганно круглий і