Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Гаррієт, я серйозно. Велосипеди всю ніч пролежали на вулиці. Їх там уже може й не бути.

— Якщо знайдеш, то скажеш мені, добре?

Вона побігла назад до городика й скинула висмикані бур’яни у велику безладну купу. «Нічого страшного, — казала вона собі. — Я потім приберу…» Тоді вхопила коробку з овочами й кинулася до будинку.

На кухні Іди не було. Швидко, без мила, Гаррієт у раковині сполоснула руки від бруду. Тоді понесла коробку у вітальню, де побачила Іду, що сиділа в себе у твідовому кріслі, розвівши коліна й сховавши голову в долонях.

— Ідо? — з острахом озвалася Гаррієт.

Іда Ру закляклим рухом підняла голову. Очі в неї так і були червоні.

— Я… Я тобі дещо принесла, — запинаючись, вимовила Гаррієт. Вона поставила коробку на підлогу Іді під ноги.

Іда отупіло вирячилася на овочі.

— Шо мені робити? — мовила вона й похитала головою. — Де мені йти?

— Якщо хочеш, можеш забрати їх додому, — послужливо сказала Гаррієт. Вона підняла баклажан і показала його Іді.

— Ваша мамка каже, шо я зле всьо роблю. А як мені робити добре, як у неї під саму стелю газет і всілякого дрантя наскладано? — Іда кутиком фартуха витерла очі. — Вона мені платить якісь двадцять доларів на тиждень. І то недогода. Одін у міс Ліббі має тридцять п’ять, а їй не тре ні в такому рейваху робити, ні за двома дітьми глядіти.

Долоні Гаррієт нікчемно звисали по боках. Їй страшенно хотілось обійняти Іду, поцілувати в щоку, впасти їй на коліна й розплакатися — проте якось Ідин голос і напружена неприродна постава змусили її боятися підходити ближче.

— Ваша мамка каже… вона каже, ви вже дорослі, і за вами вже не тре глядіти. Обидві в школі. А після школи самі собі раду дасте.

Їхні очі зустрілися — в Іди червоні й заплакані, у Гаррієт округ­лі й сповнені жаху — і затрималися на мить, яку Гаррієт па­м’ятатиме до самої смерті. Іда відвернулася першою.

— І вона правду каже, — продовжила вона вже впокоренішим тоном. — Еллісон закінчує школу, а ти — тобі вже не тре, аби хтось цілий день сидів удома й дивився за тобою. Всьо одно більший час року ти в школі.

— Я вже сім років у школі!

— Ну, так вона мені й сказала.

Гаррієт кинулася нагору до материної кімнати й без стуку увірвалася всередину. Там вона побачила, що мама сидить збоку на ліжку, а Еллісон поруч на колінах плаче, обличчям втискаючись у покривало. Коли з’явилася Гаррієт, Еллісон підняла голову й звернула на неї такий мученицький погляд, що Гаррієт на мить забула, чому вона тут.

— Ні, тепер ще й ти, — простогнала мама. Говорила вона нерозбірливо, а очі сонно злипалися. — Облиште мене, дівчата. Я хочу хвильку полежати.

— Ти не можеш звільнити Іду.

— Ну, дівчата, Іда мені також подобається, але вона ж працює не задарма, і останнім часом здається, що вона не дуже задоволена.

Це все те, що говорив батько Гаррієт; голос у неї був повільний і механічний, наче вона повторювала завчену промову.

— Ти не можеш її звільнити.

— Ваш батько каже…

— І що? Він тут не живе.

— Ну, дівчата, самі з нею поговоріть. Іда також згодна зі мною, що нікому не до вподоби те, як тут усе склалося.

Запала довга пауза.

— Чому ти сказала Іді, що я на неї донесла? — запитала Гаррієт. — Що ти сказала?

— Поговоримо про це пізніше. — Шарлотта обернулася й ляг­ла на ліжку.

— Ні! Зараз!

— Гаррієт, не хвилюйся, — сказала Шарлотта. Вона заплющила очі. — І ти, Еллісон, не плач, прошу тебе, не треба, я з цим не витримую, — говорила вона, переривчасто затихаючи. — Усе якось буде. Обіцяю…

Кричати, плюватися, дряпатися, кусати: жодна з цих дій не передавала тієї люті, що спалахнула в Гаррієт. Вона вглядалася в незворушне материне обличчя. Груди мирно підіймалися, груди мирно опадали. На верхній губі блищала волога, там, де збляк­ла й потріскалася дрібними зморшками коралова помада; повіки в неї були масні й синцюваті, з глибокими западинами, наче відбитки великих пальців у внутрішніх кутиках.

Гаррієт спустилася вниз, облишаючи Еллісон біля материного ліжка, ляскаючи долонею по поруччі. Іда так і сиділа в кріслі й визирала з вікна, підперши щоку долонею, і коли Гаррієт спинилась у дверях і зажурено подивилася на неї, Іда наче сяяла на тлі свого оточення, як удар безжальної реальності. Вона ніколи не здавалася такою відчутною, такою впевненою, непохитною й дивовижно твердою. Груди під тонкою сірою бавовною бляклої сукні потужно здіймалися з кожним вдихом. Гаррієт імпульсивно подалася до крісла, проте Іда — у якої на щоках досі виблискували сльози — відвернулася й обдарувала Гаррієт поглядом, що змусив її скам’яніти на місці.

Вони довго дивились одна на одну. Ще з дитинства Гаррієт вони грали у витрішки — тоді це була гра, перевірка волі, причина посміятися, та не цього разу; усе було неправильно й жахливо, а коли Гаррієт зрештою з сорому опустила очі, ніхто не сміявся. І в тиші — бо більше нічого було робити — Гаррієт опустила голову й побрела геть, поки лю´бі зажурені очі пропалювали їй спину.

— Що таке? — запитав Гелі, побачивши знетямлений ошелешений вираз обличчя Гаррієт. Він уже збирався задати їй перцю за те, що так затрималася, але побачене натякнуло йому, що вони обоє вскочили у просто величезну