Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

У лікарні мене оглянули, поміряли тиск і відпустили додому.

— А є безпечні місця, де покататися? — запитала в хлопців.

— Гоночна траса, там можна за час домовитися і спокійно поганяти. Там такого як сьогодні точно не буде.

— Так для довідки, хлопці, — сказала я суворо, — більше мені не кажіть, щоб я когось кинула помирати. Домовилися?

— Так, — сказали вони разом.

— Але для вас було там дуже небезпечно!

— Знаєте, на планеті з урасами, я вже надивилася, як вбивають і з'їдають живцем і не хочу повторень. Особливо якщо можу щось зробити. Тоді, на жаль, я нічого зробити не могла. Занадто пізно виявила... хлопців з'їли живцем. Поїхали додому. Проведете мене і можете бути вільні.

Хлопці намірилися провести мене до дверей. А я подумавши вирішила зайти до дідуся. Він відчинив швидко. Посміхнувся мені і, не звертаючи уваги на хлопців, сказав:

— Погуляєш зі старим? — я кивнула, дідусь забрав мій шолом і пішов взуватися. — Заходь, почекаєш мене. Мариночка вже гуляла зі мною, але то було вдень. А потрібно ще ввечері вийти пройтися. Хлопці це з твоєї роботи?

— Так, охорона.

— А, зрозуміло.

Дідусь був уже вдягнений у темно зелені штани та білу сорочку. Взув свої чорні туфлі й пішов на вихід.

Він одразу повів мене в парк.

— Тут чудовий парк. Мені Марина ще вчора показала. Я сьогодні вже дев'ять кілометрів нагуляв, зараз ще один пройду і буде мій особистий рекорд.

Озирнулася назад, хлопці йшли на пристойній відстані від нас.

— Може, якось зайдеш до нас у гості, на даху гарний парк. До краю зовсім не обов'язково підходити. Хоча там міцне скло і воно не дасть упасти.

— Зайду, днями, — спокійно погодився дідусь. — Ти як, маленька моя?

— Добре.

— Вже хоча б не плачеш постійно. Я теж за мамою твоєю сумую. Не повинні батьки переживати своїх дітей. І чого я не пішов слідом за твоєю бабусею...

— Дідусю, не кажи так. Я зараз не винесу, якщо ще й ти помреш.

— Впораєшся, — відмахнувся дідусь. — Ось відсвяткую сторіччя і можна на спокій.

— А на моєму весіллі побувати не хочеш? І правнуків понянчити?

Дідусь задумався і подивився на мене уважно.

— Гаразд, тільки заради правнуків. Пішли назад, а то я починаю втомлюватися.

Коли йшли назад, компанія молодих хлопців на лавочці, які розпивають щось із пляшок, звернула на нас увагу. Один із хлопців встав і пішов у наш бік. Заговорив афонською.

— Пішли з нами красуня, ми тобі добре заплатимо. Піди побільше ніж цей дідок.

Відповісти не встигла, дідусь сказав замість мене на загальному:

— Не правильно ви знайомитися починаєте хлопці. Потрібно дівчині квіти дарувати, а не підходити з пляшкою дешевого пива. Ходімо, внученько додому, тобі ще вечерю чоловікові твоєму готувати. А старому вже відпочивати потрібно.

Судячи з погляду хлопця, яким він проводжав нас із дідусем, він усе прекрасно зрозумів, і більше не ліз.

— Дідусю, а ти зрозумів, що він сказав? — запитала коли відійшли.

— Ти за дурня мене, чи що, тримаєш? Я афонський уже давно знаю ще з молодості. Шкода тільки силоньок зараз не вистачить молодим хлопцям по шиї надавати.

— А де Марина?

— Так удома з батьками. Я домовився з нею, що вона буде просто приїжджати провідувати мене і робити масаж. Нейтан знайшов хатню робітницю, вона приходить, прибирає і готує. Тож я під наглядом, не переживай. А ось чоловікові своєму, майбутньому приготуй вечерю. Чоловіків потрібно добре і смачно годувати. Зрозуміла?

— Так, — сказала зніяковіло.

Проводивши дідуся, пішла до ліфта. Олег із Вадимом як дві тіні були поруч.

— Ви мене прямо до дверей?

— Так, а то хіба мало чого. Нам учорашнього з головою вистачило. А потім ще ваш хлопець дзвонив, сказав, щоб ми вас одну нікуди не відпускали і їзди завжди разом.

Відчинивши двері квартири, одразу побачила Настю з Антошкою на руках.

— Привіт, — сказала подруга.

— Привіт. Ну ось я вдома, — сказала хлопцям.

— До побачення, — сказали хлопці разом, і пішли до ліфта.

— Тітонько, — з радісним писком підбіг до мене Єгорка і показав машинку — тато подарував.

Альфред після роботи зустрівся з Рідіхом у кафе, попити кави.

— Як із перекладом вийшло? — запитав він у Ріхарда.

— Та, чудово. Хотів дізнатися, де ти з нею познайомився. Я так зрозумів, компанія це їй належить, — Альфред кивнув. — Ну і як так вийшло з нею познайомитися? Адже ви з різних верств у різних сферах крутитеся.

— Ми з Роні та Маклом забрали її з дикої планети з урсами.