Читати книгу - "Тінь гори"

— Зі мною все гаразд.

— Фігня. Я тільки-но дала тобі чотири підказки: блазень, щасливий, кров і лід, а ти не відреагував на жодну з них. Це не схоже на тебе. Це не схоже на нас із тобою.

— Нас із тобою?

Вона побачила, як працює мій розум, і посміхнулася.

— Чому ти так сильно хочеш дізнатися, хто саме дав Лайзі наркотики?

— А ти не хочеш?

Вона знову взяла келих, довго його роздивлялася, відпила половину і спрямувала на мене всіх ферзів.

— Якщо я дізнаюся, хто це зробив, або ти дізнаєшся, то напевне захочеш убити цю людину. Це така правда, що штовхає одних людей на вбивство інших. Ти справді хочеш на це піти?

— Я просто хочу дізнатися, що сталося з Лайзою, і все. Я зобов’язаний для неї це зробити, Карло.

Вона поклала руки на стегна, видихнула і швидко підвелася.

Вона перетнула кімнату, підійшла до секретера, відкрила сумку і вийняла звідти латунного портсигара, ідентичного до того, який був у Дідьє.

Розвернувшись до мене спиною, вона запалила косяк і глибоко затягнулася.

— Я не думала, що це сьогодні знадобиться,— між глибокими затяжками пробурмотіла вона.

Мої очі пробігли її тілом згори вниз, мов хотіли їй вклонитися. Її силует, загорнений у чорне: у моєму нутрі кричало кохання.

— Тут або це,— пояснила Карла, і досі не повертаючись до мене,— або розбити пляшку об твою голову.

— Справді... що ти сказала?

Вона загасила косяка, витягла ще два з портсигара, закрила його, кинула в сумку та повернулася на диван.

— Ось,— сказала вона, тицяючи мені два косяки.— Наздоганяй.

— Та я вже під кайфом.

— Віддовбися, Шантараме. Візьми ці довбані косяки.

— Га-аразд.

Я викурив їх. Щоразу як я намагався щось сказати, вона знову ніжно пхала мені косяка.

— Знаєш,— почав я, коли вона мені дозволила,— це вже вдруге за день ти хочеш, щоб я віддовбався.

— Якщо тобі буде від цього краще,— протягнула вона,— то скажи мені віддовбатися просто зараз.

— Ні, я...

— Ну ж бо, зніми з грудей цього тягаря. Ти почуватимешся краще. Скажи це: «Віддовбися, Карло». Скажи: «Перестань дуркувати зі мною, Карло». Ну ж бо. Спробуй. «Пішла... ти... Карло».

Я глянув на неї.

— Я не можу,— вичавив я.

— Можу закластися, що можеш, якщо спробуєш.

— А можу я сказати, що довбатиму тебе до заходу сонця? Можу сказати, що задовбаю тебе в космос?

Вона знову мені посміхнулась, але в очах було шаленство. Я не уявляв, що в неї на думці.

— Слухай,— заспокоївсь я,— хочу чітко роз’яснити. Я лише намагаюся дізнатися, що сталося з Лайзою. Я хочу якоїсь розв’язки для Лайзи, і для нас. Хіба ти цього не розумієш?

— Це стрімкий спуск від розв’язки до відплати,— сказала вона.— І багато людей кидаються вниз із тієї скелі.

— Я не зі стрибунів.

— Я все про тебе знаю, Ліне,— розсміялася вона.

— Усе?

— Загалом, так.

— Справді, га?

— Перевір мене,— промуркотіла вона.

Я розреготався, а потім збагнув, що вона не жартує.

— Справді?

— Кури клятого косяка,— розізлилася вона.

Я так і зробив.

— Улюблений колір,— почала вона,— блакитний, з зеленим відтінком, листя на тлі неба.

— Дідько. Гаразд, улюблена пора року?

— Сезон мусонів.

— Улюблений...

— Голлівудський фільм — «Касабланка», улюблений боллівудський фільм — «Prem Qaidi»[106] , улюблена їжа — джелато[107], улюблена індійська пісня — «Yeh Duniya Yeh Mehfil», улюблений мотоцикл... твій теперішній мотоцикл, хай він буде благословенний, твої улюблені парфуми...

— Твої,— перервав я, піднісши руки на знак капітуляції.— Мої улюблені парфуми — це твій аромат. Ти збіса крута.

— Ну, звісно. Я створена для тебе, а ти створений для мене. Нам обом це відомо.

Морський бриз увірвався до кімнати, повідомляючи про свою присутність шелестінням прозорих шовкових фіранок. Я раптово пригадав, що був у сусідньому номері кілька років тому, навідуючи Лайзу.

Невже я здурів? Чи, може, просто був занадто недолугим, щоб не промовити ті слова, не розповісти Карлі правду про те, що я не розумів її стосунків з Ранджитом, що не знайшов способу розтулити кулака, в якого моє життя затисло спогади про Лайзу живу та думки про неї мертву? Я не хотів бути з Карлою і водночас захлинатися горем. Я хотів бути вільним і належати лише їй. А це могло статися нескоро.

— Лайза була...— почав я.

— Стули рота,— сказала Карла.

Я стулив рота. Вона запалила другий косяк і передала мені. Попрямувала до невеличкого бару, прихопила кілька шматочків льоду з відерця і заповнила новий келих на три чверті.

— Спочатку потрібно покласти льоду,— розповіла вона, повільно наливаючи горілку на лід,— і обережно додати «Щасливої Мері».

Вона зробила ковток.

— Ох,— зітхнула вона.— Уже краще.

Вона довго все обдумувала.

— Це був збіса довгий день,— розповіла вона стелі.

— Карло, що сталося з Ранджитом?

Вона блиснула поглядом з розлюченої частини своєї жіночої божественності. Моє серце похололо в грудях. Вона була надзвичайна.

— Що ти сказав?

Вона скреготнула зубами, неначе напоказ.

— Ти нарешті визирнув крізь полуду своєї туги, щоб запитати мене, через що проходжу я? Якраз такі моменти, Ліне, і додають фразі «Пішов ти» ваги.

— Агов. Раніше я не питав про Ранджита і чому ти його покинула, бо думав, що це очевидно. Він — придурок. Мені просто цікаво, чи було це щось конкретне. Він тобі погрожував?

Карла зареготалася, дуже сильно, і поставила келих. Підійшла до мене.

— Встань, Шантараме,— зажадала вона.

Я підвівся. Вона поклала пальці мені на джинси, схопила за пояс. Підтягнула мене ближче.

— Інколи,— мовила вона, не посміхаючись,— я просто не знаю, що з тобою робити.

У мене було кілька пропозицій, але не вистачило часу їх озвучити. Вона штовхнула мене назад на диван і сіла поруч.

— Для нас минув тиждень по смерті Лайзи,— пояснила вона.— Але для тебе це сталося лише вчора. Я це розумію. Ми всі це розуміємо. І тебе трохи лякає той факт, що ми начебто не доганяємо, як це все важливо.

— Саме так.

— Заткайся. Поцілуй мене.

— Що?

— Поцілуй мене.

Вона обхопила рукою мене за шию і з’єднала наші вуста в ніжному короткому поцілунку,