Читати книгу - "Тінь гори"

— Розумієш, це не стосується Ранджита і не стосується Лайзи. Я знаю, що твоє серце не може всього цього відпустити, бо знаю тебе і кохаю. Це...

— Ти мене кохаєш?

— Хіба я тільки-но цього не сказала? Я створена для тебе, а ти створений для мене. Я зрозуміла це ще першої секунди, коли побачила тебе на горі.

— Я...

— Але я також знаю всі твої слабкості. У нас є кілька спільних слабкостей, які завжди є добрим стартом для будь-яких стосунків. Але я...

— Стосунків?

— То про що ж ми тут говоримо, Шантараме, як не про нас?

— Я...

— Назад до твоїх слабинок. Ми маємо...

— Ти — моя єдина слабкість, Карло.

— Я — твоя сила. Ну, мені здається, що принаймні її більша частина, на цю мить. Твої слабкості — це те, що ти шмагаєш себе провиною і забруднюєш соромом. Я чекала, поки ти еволюціонуєш, виростеш і переростеш це все.

— Ну...

— Ти прогресуєш,— запевнила вона, зупиняючи мене піднятою рукою.— Це безсумнівно. Але ще далеко. У тебе є проблеми з самооцінкою...

— Недаремні.

— Кумедно. Але все гаразд. Проблеми з самооцінкою? Це запросто. Нічого такого, що ми не зможемо виправити. Я маю вбивчі нахили. Ніхто не ідеальний. Але Лайза померла, і ніяка кількість самобичування її не поверне. Якби це було можливо, то я б допомогла і сама тебе відшмагала. Я й так можу це зробити, якщо ти з цим не покінчиш.

— Гаразд, тільки я трохи втратив нитку розмови.

— Забудь про Лайзу. Принаймні у моїй присутності. Я тільки-но освідчилася тобі. Я ніколи не казала цього жодному іншому чоловікові. Якби ти не був настільки онімілий від провини, то відреагував би якось.

Я поцілував її, вклавши все, що мав, і все, чим був, і все, чого хотів.

— Уже краще,— вирішила вона, знову ніжно мене відштовхуючи.— Цієї миті я вже чекаю не дочекаюся свого коханця, але потребую свого друга, поки чекаю. Забагато подій. Ти маєш про все дізнатися, Шантараме, і почати довіряти. Треба, щоб ти мені вірив, бо зараз я не зможу всього розповісти. Аж поки все не закінчиться.

— Чому ні?

— Тому,— посміхнулася вона.— Бо ти допитливий і вірний. І деякі речі, які можеш про мене почути, поки все це не закінчиться, можуть здатися божевільними, ба й гірше, тож тут необхідна віра.

Вона говорила серйозно. Вона говорила абсолютно щиро, ніяких ігор чи трюків. Це було спокусливо, чудово й лячно. Я це в ній обожнював. «Уяви таке,— подумав я,— назавжди».

Вона схопила мене за сорочку і притягнула моє обличчя зовсім близько до свого.

— Поглянь у мої ферзі та скажи, що все зрозумів,— наказала вона.— Бо знаєш, що я тебе кохаю, але зараз стільки всього відбувається, що терпіти драму свого коханого — це вже занадто. Тож, знаєш, скажи мені, що все зрозумієш.

— Усе буде гаразд,— запевнив я, пірнаючи в ту водойму, ту зелену лагуну, таку близьку і таку глибоку.

— Добре,— сказала вона.— А тепер вимітайся.

— Ти серйозно? — здивувався я, трохи зависнувши.

— Ні, я просто кажу це, поки можу.

— Але я...

Ми підійшли до дверей, і вона виштовхала мене в коридор без поцілунку, не обійнявши, не потиснувши руки. Двері зачинилися, і я самотою пішов мармуровими коридорами готелю.

Що відбувалося? Щось було не так. Усе було не так.

Я бігом повернувся до її дверей і подзвонив. Вона негайно відчинила, злякавши мене.

— Дивись,— почав я, намагаючись швидко все пояснити.— Це ти. Це завжди була ти, ще з першої нашої...

— ...зустрічі посеред вулиці,— втрутилась вона, обіпершись об одвірок.— Ти йшов усміхнений і саме мав потрапити під автобус. Я пам’ятаю, що ти усміхався до малого на тротуарі. А в тебе під ногами стрибав собака. Ти чув про таро?

— Це китайська банда, так?

Вона щасливо захихотіла. Я почув пісню храмового дзвону.

— Я все зрозуміла, ще коли врятувала тебе від того автобуса,— мовила вона.— Коли я поглянула тобі в очі, то світло стало яскравішим. І час...

— ...зупинився,— провадив я.— На кілька дуже довгих секунд. І ефект...

— ...тривав кілька днів,— сказала вона.— Ліне, я лише хочу, щоб ти був у цій ситуації зі мною, вірив у мене, але водночас не можу повністю залучити. Ти розумієш?

— Улюблений колір,— мовив я, перераховуючи уявний список у себе на долоні,— криваво-червоний.

Вона знов розслабилася біля дверей, хитро посміхаючись.

— Улюблена пора року — зима. У Базелі, якщо точніше. Улюблений фільм — «Риф Ларго», улюблена їжа — стейк на грилі, улюблена пісня — «The Internationale», улюблений автомобіль, бо ти ще не захоплюєшся мотоциклами, «шевроле-камаро» 1967 року, матово-чорний з криваво-червоним інтер’єром...

Вона мене поцілувала. Я заплющив очі. У голові сяяло світло. Світло, яке блякло у хвилях, провалюючись у підземний світ. Кохання — наче вода, що шукає моря. Кохання — наче Час, що шукає значення. Кохання — наче все, що було, та все, що колись буде.

— Припини! — пробурмотіла Карла, відштовхуючи мене.

Вона торкнулася зворотом долоні своїх уст і витерла море.

Я розтулив рота, аби щось сказати, але вона дала мені ляпаса, доволі сильного.

— Не дозволь себе вбити,— мовила вона.— Бо я хочу ще раз повторити оце.

— Ти про поцілунок чи про ляпас?

— Про те й те, але можливо в іншій послідовності.

Вона грюкнула дверима в мене перед носом.

Кохання. Кохання — неначе мармурове відлуння в порожньому готельному коридорі.

Дідьє чекав на мене у фойє.

— Я сподівався, що ти на ніч залишишся з Карлою,— заявив він, коли ми вийшли з готелю.

Я зупинився і витріщився на нього.

— Я лише маю на увазі,— наважився він,— що маю небезпечні новини. Я вже знаю, де саме торгує Конкенон.

Ніч почала покращуватись. І я мав саме підходящий настрій.

— Наскільки точною є твоя інформація?

— Його бачили там сьогодні о третій.

— Де він зараз?

— У будинку, яким володіють скорпіони.

— На Марін-Лайнз-роуд?

— Так. Звідки ти знаєш?

— Я прослідкував за Вішну та його хлопцями до цього місця, потому вони мене віддухопелили. Це одна з їхніх точок.

— Що ти збираєшся робити?

— Я збираюся підійти до дверей і подзвонити.

— З ручною гранатою? — метикуючи, запитав Дідьє.

—