Читати книгу - "Американський психопат"

Я витягнув гаманець і вдаю, що кидаю долар у порожню банку з-під кави, а потім розумію: нащо взагалі прикидатися? Ніхто сюди не дивиться, він точно. Я забираю долар, нахиляюсь вперед. Він відчуває мою присутність, припиняє трусити банкою. Темні окуляри на ньому анітрохи не приховують завдані мною рани. Ніс у нього настільки розтрощений, що я навіть не уявляю, як ним можна дихати.

— Ти ніколи не був у В’єтнамі, — шепочу я йому на вухо.

Після паузи, впродовж якої він мочиться у штани, а пес скавучить, волоцюга нарешті хрипить:

— Прошу… не робіть мені боляче.

— Чого б це я марнував на це час? — буркочу я з огидою.

Я йду геть від волоцюги, натомість помічаю дівчинку, яка палить сигарету й просить грошей.

— Кш! — кажу я їй.

— Кш! — відповідає вона.

У вранішньому «Шоу Патті Вінтерс» у маленькому кріслі сидів Малий Чіріо[170] і майже годину відповідав на запитання. Пізніше того ж дня жінці в шубі з норки та чорнобурки порізав обличчя розлючений активіст зелених перед готелем «Стенгоуп». Але зараз я, досі дивлячись на сліпого волоцюгу на іншому боці вулиці, купую шоколадний батончик «Дав», кокосовий, і знаходжу в ньому шматочок кістки.

Новий клуб

У четвер увечері я зустрічаю Гарольда Кернса на вечірці в новому клубі під назвою «Кінець світу», який відкривається у Верхньому Іст-Сайді, у приміщенні, де раніше був заклад «У Петті». Я сиджу за столиком з Ніною Ґудріч та Джин, а Гарольд п’є шампанське біля бару. Я достатньо п’яний для того, щоб нарешті спитати його про те повідомлення, що його я лишив у нього на автовідповідачеві. Я перепрошую дівчат і підходжу до бару з іншого боку, зрозумівши, що мені потрібно підкріпитись мартіні, перш ніж обговорювати щось із Кернсом (тиждень у мене був дуже нестабільний — у понеділок я зрозумів, що схлипую, дивлячись серію «Альфа»[171]). Я знервовано наближаюся. Гарольд вдягнув шерстяний костюм від «Дживз енд Гоукс», шовкову саржеву краватку, бавовняну сорочку, черевики від «Пол Стюарт»; він виглядає повнішим, ніж я його пам’ятаю.

— Змирись із цим, — говорить він Трумену Дрейку. — До кінця дев’яностих більшою частиною цієї країни володітимуть японці.

Гарольд, як завжди, поширює цінну й нову інформацію, з невиразним, але безсумнівно наявним, Господи прости, англійським акцентом. Це таке полегшення, що мені стає нахабності вигукнути:

— Замовкни, Кернсе, не буде такого.

Я одним ковтком випиваю мартіні зі «Столичною», поки Кернс, захоплений зненацька, вражений, розвертається до мене і його надуте обличчя розпливається в непевній посмішці. Хтось за нами каже:

— Та ви подивіться, що сталося з Ґекко…

Трумен Дрейк плескає Гарольда по спині й питає мене:

— Чи є якась ширина підтяжок, що більш прийнятна за інші?

Я роздратовано штовхаю його у натовп, і він зникає.

— То що, Гарольде, — кажу я. — Ти отримав моє повідомлення?

Кернс спочатку видається здивованим, а потім, підпалюючи сигарету, нарешті сміється.

— Боже, Девісе. Так, це було кумедно. Це ж був ти, так?

— Так, звісно, — я кліпаю очима, говорю собі під ніс, відганяючи від себе дим його сигарети.

— Бейтмен убиває Овена та дівчат з ескорту? — Гарольд усе регоче. — О, це ж просто сміховинно. Просто жерсть, як кажуть у клубі «Ґраучо»[172]. Просто жерсть.

Потім дивиться занепокоєно і додає:

— Довге ж було повідомлення, так?

Я дебільно посміхаюсь і кажу:

— Що саме ти маєш на увазі, Гарольде?

А сам думаю, що цей товстопикий вилупок ніяк не міг потрапити в довбаний клуб «Ґраучо», та й навіть якщо потрапив, згадувати про це таким чином означає просто перекреслити те, що його туди пустили.

— Ну, повідомлення, яке ти лишив.

Кернс уже озирається, махає різним людям та дівкам.

— До речі, Девісе, як там Синтія? — Він бере келих шампанського в офіціанта, котрий проходить повз нас. — Ви ж досі зустрічаєтесь, так?

— Чекай, Гарольде. Що-ти-маєш-на-увазі? — підкреслюю я.

Гарольд знуджений, йому байдуже, він мене не слухає і, перепросивши, каже:

— Нічого. Радий тебе бачити. Боже, це не Едвард Таверс?

Я вигинаю шию, дивлюсь у той бік, тоді повертаюся до Гарольда.

— Ні, — кажу я. — Кернсе? Чекай.

— Девісе, — зітхає він, наче терпляче намагається пояснити щось дитині. — Я не з тих, хто стане обмовляти інших, жарт справді вийшов дотепний. Але, чоловіче, фатальна помилка: Бейтмен такий сраколиз, такий підлабузник і святенник, що це важко оцінити повністю. Все інше було нівроку. Давай якось пообідаємо чи повечеряємо в «150 Вустер» з Мак-Дермоттом чи Престоном. Буде крутяк.

Він намагається відійти.

— Кру-тяг? Кру-тяг? Ти справді сказав кру-тяг, Кернсе? — У мене розширені зіниці, мене несе, хоч я і не приймав наркотики. — Що ти таке верзеш? Бейтмен — що?

— Та заради Бога. Чого б ще Евелін Річардз його покинула? Серйозно. Він навряд чи замовив би дівку з ескорту, не кажучи вже про… що, ти там казав, він з нею зробив? — Гарольд досі озирається по клубу і махає ще якійсь парі, піднявши келих шампанського. — О, так, на шматки порубав.

Кернс знову регоче, хоча зараз звучить так, наче він це робить з ввічливості.

— Тепер вибач, я справді мушу…

— Чекай. Стій, — вигукую я, дивлячись Кернсу в обличчя, переконавшись, що він мене слухає. — Ти наче не розумієш. Ти справді нічого з цього не розумієш. Я вбив його. Я зробив це, Кернсе. Я відрубав Овену його довбану голову. Я замучив десятки дівчат. Усе те кляте повідомлення на твоєму автовідповідачеві — правда.

Я виснажений, спокою нема, дивно, чому мені не стало легше від цього.

— Перепрошую, — каже він, намагаючись не звертати уваги на мій вибух. — Я справді мушу йти.

— Ні! — кричу я. — Кернсе, послухай мене. Слухай дуже-дуже уважно. Я-вбив-Пола-Овена-і-мені-сподобалося. Ще ясніше і не скажеш.

Від стресу я ковтаю слова.

— Але ж це неможливо, —