Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

Спочатку зник Морро, за ним — готель «Насьйональ», і нарешті над обрієм залишилася тільки баня Капітолію. Дув ледь відчутний бриз, і течія була куди слабкіша від тієї, на якій 'іgz востаннє рибалили. Два рибальські вітрильники поверталися до Гавани, а оскільки йшли вони із заходу, то я зрозумів, що течія слабка.

Я заглушив двигун. Навіщо марнувати пальне — нехай собі човен дрейфує. Коли стемніє, я зорієнтуюся за маяком Морро, йьякщо віднесе далеко, то за вогнями Кохімара, підійду ближче до берега й візьму курс на Бакуранао. А втім, поки стемніє, ця течія, певно, віднесе мене якраз за дванадцять миль, до самого Бакуранао, а там орієнтиром будуть вогні Баракоа.

, Отож я заглушив двигун і перейшов на ніс, щоб роздивитися довкола. Побачив я тільки два вітрильники, що заходили ЧВ порт із заходу, і за кормою — білу баню Капітолію, яка здіймалася наче просто з моря. Течія виносила із затоки жмутки водоростей, над водою ширяли птахи, але їх було небагато. Я посидів трохи на даху каюти, дивлячись на воду, але не побачив ніякої риби, крім отієї коричневої дрібноти, що жирує у водоростях. Не вір, брате, тому, хто каже, ніби між Гаваною й Кі-Уестом море — не море. Я край того моря сидів, тож знаю.

Трохи згодом я повернувся на корму, аж там стоїть Едді.

— Що сталося? Що сталося з двигуном?

— Зламався.

— Чому ж ти не піднімаєш кожуха?

— Ет, відчепися, — сказав я.

Знаєте, що він зробив? Повернувся на човен, через носовий люк заліз у каюту й ліг спати. І приніс із собою дві пляшки. Заскочив коло порту до першої ж bodega [80] купив ці дві пляшки й повернувся на човен. Коли я відчалював, він прокинувся, а тоді заснув знову. Коли ж я заглушив двигун на течії й човен загойдався на хвилях, він прокинувся остаточно.

— Я знав, що ти мене візьмеш, Гаррі,— сказав він.

— Бодай тебе чорти взяли, — сказав я. — Ти навіть не записаний у моїх паперах. От візьму зараз та й викину тебе за борт.

— Жартуй, жартуй, Гаррі,— сказав він. — Нам, конкам, головне— триматися разом, тоді ніяке лихо не страшне.

— З твоїм язиком — і не страшне? — сказав я. — Та хіба ж на тебе, п'яницю, можна покластися?

— Я хлопець надійний, Гаррі. Ти мене в ділі перевір, а тоді кажи, можна на мене покластися чи ні.

— Ану неси сюди обидві пляшки, — сказав я. Бо в цю мить я вже думав зовсім про інше.

Він приніс їх, і я випив із відкоркованої, а тоді поставив обидві під переділку коло штурвала. Едді стояв переді мною,

і я дивився на нього. Мені жаль було його, і я шкодував, що доведеться зробити те, чого я не міг не зробити. Боже, я ж знав його, коли він був ще справді порядним хлопцем.

— Що з двигуном, Гаррі?

— Нічого. Він справний.

— То що сталося? Чому ти так дивишся на мене?

— Братухо, — сказав я йому, й мені справді було його жаль, — кепські твої справи.

— Про що це ти, Гаррі?

— Цього я тобі не скажу, — відповів я, — бо сам іще не все обмізкував.

Ми посиділи трохи, але розмовляти з ним мені більше не хотілося. Я зрозумів уже, що доведеться зробити, і тому мені важко було з ним розмовляти. Потім я спустився в каюту й дістав напівавтоматичний карабін і вінчестер тридцятого калібру, які завжди тримав у каюті, і, не. виймаючи з чохлів, повісив їх, щоб були напохваті, над самим штурвалом, де в нас звичайно висять спінінги. Зброю я завжди тримаю в чохлах із коротко стриженої овчини, смухом досередини, а смух ще добре просочую олією. На морі тільки так і вбережеш зброю від іржі.

Я вийняв карабін, перевірив затвор, а тоді зарядив магазин і загнав патрон у ствол. Загнав набій у патронник вінчестера й зарядив магазин. Потім дістав з-під матраца сміт-і-вессон тридцять восьмого калібру, який у мене ще з тих часів, коли я служив у поліції в Майямі, змастив його, зарядив і почепив на пояс.

— Що сталося? — спитав Едді.— Та скажеш ти, нарешті, що сталося?

— Нічого, — відповів я.

— Навіщо ж усі ці пукавки?

— Я завжди вожу їх з собою, — сказав я. — Щоб відлякувати птахів, що хапають наживку, стріляти акул і почувати себе спокійніше під час круїзів між островами.

— Але що в дідька сталося? — сказав Едді.— Скажеш ти чи ні?

— Нічого, — відповів я йому. Коли човен хитало, револьвер злегка підстрибував у мене на стегні, а я сидів, дивився на Едді й думав: не треба квапитися. Він ще буде мені потрібний.

— Ми з тобою облагодимо одну невеличку справу, — сказав я. — На Бакуранао. Я ще поясню тобі, що й до чого.

Я не хотів казати йому заздалегідь, бо знав, що він переля-. кається й запанікує, а тоді від нього користі не буде.

— Іншого такого, як я, тобі не знайти, Гаррі,— сказав він. — Ти за мною, як за кам'яною горою. А я з тобою — у вогонь і в воду.

Я дивився на нього, довготелесого, мутноокого, розхлябаного, й мовчав.

— Послухай, Гаррі, дай мені тільки раз ковтнути, га? — попросив він. — Щоб дрижаки не хапали.

Я дав йому ковтнути, а потім ми сиділи й чекали, доки стемніє. Вечір був гарний, повівав легенький приємний бриз. Коли сонце вже майже зайшло, я запустив двигун і поволі, на малих обертах, повів човен до берега.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Ми дрейфували в темряві за якусь милю від берега. По заході сонця швидкість течії збільшилась, і я помітив, що вона несе мене до берега. Далеко на заході я бачив Маяк Морро й вечірнє сяйво в небі над Гаваною, а навпроти нас світилися Рінкон та Баракоа. Я вів човен проти течії, доки не проминув Бакуранао й не опинився майже навпроти Кохімара. Там я заглушив двигун, і течія понесла нас назад. Було темно, хоч в око стрель, але я ні