Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Що ж то за діло, Гаррі? — спитав Едді. Його знову поймав страх.

— А ти як гадаєш?

— Я не знаю, — сказав він. — Але мені чогось неспокійно.

Я зрозумів, що його от-от знову почне трусити, й коли він ваблизився до мене, відчув, що віддих його смердить, як у стерв'ятника.

— Котра година?

— Зараз піду гляну, — сказав він. Повернувшись, він сказав, що вже пів на десяту.

— їсти хочеш? — спитав я його.

— Ні, Гаррі,— відповів він. — Ти ж знаєш, що так я нічого не едужаю проковтнути.

— Гаразд, — сказав я йому. — Можеш випити.

Коли він випив, я спитав, як він себе почуває. Він відповів, Що тепер йому добре.

— Трохи згодом одержиш іще, — сказав я йому. — Я знаю, без цього в тебе жижки трясуться, а випивки в нас мало. Тож краще не розганяйся.

— Поясни мені, про що йдеться, — сказав Едді.

— Слухай уважно, — сказав я, звертаючись до нього в цілковитій темряві.— Ми йдемо до Бакуранао, щоб узяти там дванадцять китайців. Коли я тобі звелю, ти станеш за штурвал і робитимеш те, що я тобі скажу. Ми візьмемо тих дванадцятьох китайців на борт і замкнемо їх у каюті. А зараз іди й задрай іззовні носовий люк.

Він пішов, і я побачив його худющу постать на тлі нічного неба. Повернувшись, він сказав:

— Гаррі, можна мені тепер один ковток?

— Ні,— відповів я. — Я хочу, щоб випивка додала тобі сміливості. Я не хочу, щоб тебе розвезло.

— Я не підведу, Гаррі. От побачиш.

— Ти п'яниця, — сказав я. — Слухай далі. Тих дванадцятьох переправлятиме до нас човном один китаєць. Перше ніж ми приймемо їх на борт, він дасть мені гроші. Коли посадка скінчиться, він знову дасть мені гроші. Ту ж мить, як ти побачиш, що він удруге вручає мені гроші, давай повний уперед і газуй у відкрите море. І не звертай уваги на те, що тут робиться. Хоч би що тут робилося — газуй у відкрите море. Второпав?

— Так.

— Якщо хтось із китайців спробує виламати двері каюти чи вилізти через люк, коли ми вийдемо в море, — хапай карабін і стріляй, заганяй їх назад. Ти вмієш стріляти з такого карабіна?

— Ні. Покажи як.

— Все одно не запам'ятаєш. А з вінчестера вмієш стріляти?

— Відводиш курок і стріляєш.

— Правильно, — сказав я. — Тільки не нароби дірок у корпусі.

— Слухай, дай-но мені ще ковток, — сказав Едді.

— Гаразд. Трохи дам.

Я дав йому як слід ковтнути. Я знав, що тепер він не сп'яніє: страх переважить алкоголь. Але кожен ковток якийсь час робитиме своє. Випивши, Едді сказав так, наче йому випало велике щастя:

— Отже, тепер ми возитимемо китайців. От віриш, я собі завжди казав: як розміняю останній долар, візьмуся перевозити жовтий товар.

— Але ти, видно, ще ніколи не розмінював останнього долара, — сказав я йому. Кумедний він усе-таки тип.

Протягом години я ще тричі давав йому випити для хоробрості. Смішно було спостерігати цього п'яничку, а заразом і не думалося про своє. Я не врахував, що доведеться так довго чекати. Я ж хотів вийти з порту, коли стемніє, запливти за освітлену прибережну смугу, а потім чекати, поки течія сама винесе до Кохімара.

Близько одинадцятої я помітив на мисі два вогники. Перечекавши трохи, я на малих обертах повів човен до берега. Бакура-дао — бухта, де колись був великий причал, щоб вантажити ‘пісок. Там є річечка, що впадає в бухту, коли дощі розмивають піщаний вал у її гирлі. Взимку північний вітер наносить пісок і перекриває річку. Колись шхуни заходили в річку й брали вантаж гуаяви, й колись там було містечко. Але містечко зруйнував ураган, і тепер там лише один будинок: якісь баїїедов збудували його з решток розкиданих ураганом хатин, і він править їм тепер за клуб — вони приїздять сюди в неділю з Гавани йа пікніки. Є там ще один будинок, у ньому живе уповноважений, але той будинок стоїть далеко від берега.

У кожному такому закутку вздовж усього узбережжя є урядовий уповноважений, але я не сумнівався, що китаєць з ним домовиться і прибуде з власним човном. Коли ми підійшли ближче, я почув запах водоростей і солодкавий запах рослин, що завжди лине з берега.

— Іди на ніс, — сказав я Едді.

— Та тут нема об що стукатися, — сказав він. — Риф по той бік протоки. — Як бачите, колись Едді й справді був чогось вартий.

— Дивись уперед, — сказав я й скерував човен туди, де нас мали помітити. Прибою не було, отож і двигун вони мали почути. Щоб не чекати даремно, я для більшої певності ще й блимнув ходовими вогнями, зеленим і червоним, — увімкнув і зразу ж вимкнув. Потім розвернувся, вийшов із бухти й став на найменших обертах при виході з протоки. Тут, біля берега, гойдало досить відчутно.

— Йди-но сюди, — сказав я Едді й дав йому добре хильнути.

— Спочатку треба великим пальцем звести курок? — пошепки спитав він. Він сидів тепер за штурвалом, і я через нього дотягся до чохлів, розстебнув обидва й висунув приклади так, щоб зручно було вихоплювати.

— Правильно.

— Ну, ми їм покажемо! — сказав він.

Отакі дива робило з ним спиртне. І то вмить.

Ми чекали. Вдалині, крізь кущі, я бачив світло в будинку уповноваженого. Раптом обидва вогні на мисі опустились, і один із них почав огинати мис. Другий вогонь, видно, загасили.

Трохи згодом я побачив, що з гавані до нас випливає човен. Весляр гріб кормовим веслом — це видно було з того, як він згинається й розгинається. І видно було, що весло в нього велике. Я зрадів. Якщо веслують кормовим, це озачає, що в човні тільки один весляр.

Вони підпливли до нас.

— Добривечір, капітане, — сказав містер Сінг.

— Заходьте з корми й приставайте до борту, — сказав я йому.

Він сказав щось хлопцеві, що веслував, але той не міг вигребти назад кормовим веслом, тому я вхопився за планшир і провів їхній човен за нашою кормою. В човні було восьмеро. Шість китайців, містер Сінг і хлопець-весляр. Підтягуючи човен до нашого борту, я чекав, що мене вдарять чимось важким по голові, але удару не було. Я випростався й дав містеру Сінгу вхопитися за борт.

— Давайте глянемо, як вони виглядають, — сказав я.

Він подав мені гроші, і я перейшов до штурвала, де сидів Едді, засвітив лампочку над компасом і уважно оглянув банкноти. Все було начебто гаразд, і я вимкнув лампочку. Едді