Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Смерть Верґілія 📚 - Українською

Читати книгу - "Смерть Верґілія"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Смерть Верґілія" автора Герман Брох. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 125 126 127 ... 148
Перейти на сторінку:
порожній потік часу і спиняє його, таємничо-нестримного, для нового початку… Ні, хлопчик збрехав, нічого такого не видно, ще нічого не видно!

«Ще ні, й усе ж таки вже!»

Хто це щойно сказав? Хлопчик чи раб? Обидва зорили на схід, і в зорі своєму, на схід тепер зверненім, злилися вони в новій єдності; на східнім краю небосхилу мало постати світило.

«Наша зоря, зоря Юліїв, засяє на заході, — промовив невидимий Цезар, — але ти її вже не побачиш, Верґілію… Невже твоя ненависть не згасне повік?»

«Я «Енеїду» з любов’ю посвятив Октавіанові, та по той бік буття його підноситься нова зоря».

Цезар не відповів нічого; німо поринув він у невидимість.

— «Енеїда»… — коротко чмихнув Плотій і обіруч пригладив сивий вінчик своєї чуприни. — Так, «Енеїда»… Вічно сіятиме в ній зоря Юліїв.

— Отже, якщо зрозумів я слушно, тепер до твого заповіту потрібно додати насамперед посвяту поеми Цезарю, — Луцій промовив і, вмочивши перо в каламар, завмер; він уважно чекав на точніші вказівки.

Та чекав він намарне. Бо каламар, у який він стромив і в якому затримав перо, був не каламар, аж ніяк, — то був, далебі, невеличкий ставочок перед будинком у Андах, а стіл, за яким сидів Луцій, уже був не звичайним столом — на ньому раптово постала вся андська садиба, та сама, що мала тепер відійти до Прокула, а за нею, немов її зменшений виліпок, стояв склеп — в'язниця із сірих олов’яних плит, і поверх хвильок на тому ставочку котилися, відливаючи золотом, завихрені хвилі затоки у Позиліпі. Далебі, Луцій перо не в каламар умочив, а в ставочок, і від пера легесенькі кола нечутно розбіглися до берегів, де кахкотали качки й гелготіли гуси; на жердочках перед голубником туркотіли собі голуби; був там, крім того, й стіл, і його обступав щільний натовп людей, що чекали на свою пайку за заповітом; та коли все ж таки ще можна було зрозуміти, що серед люду, спраглого спадщини, був і Цебет (віднині він-бо мав у садибі цій мешкати), то вже геть недоречною була тут, здавалось, поява Алексіса, який щойно вигулькнув з-за повороту під’їзної алеї й тепер сновигав по двору.

Неподобна була штовханина ця навколо столу, де лежав заповіт, — така неподобна, що довелося утрутитись рабові; та лише вкрай невдоволено люди дали йому відтіснити себе знову в туман невидимости; все це тривало довгенько, й коли зрештою всі вгамувалися й стіл перед Луцієм знов спорожнів, цей озвався удруге, вже сливе нетерпляче:

— Я готовий, Верґілію.

Ох, як важко, як же важко зібратись так швидко з думками! Власне, Луцій мав би і сам здогадатись про це.

— Зараз, мій Луцію…

— Не поспішай… ніщо нас не квапить, — сказав Плотій.

— Послухайте, друзі, перше ніж ми розпочнемо… Ви не забули, що казав Авґуст?..

— Ну звісно.

— Так ось, перший мій заповіт Цезар бачив, і знати, що в ньому, гадаю, варто й вам, тим, хто захищає мене і підтримує…

— Ми не самі тут… — урвав його Луцій, показавши на раба.

— Раб? Певна річ, я впізнав його…

Впізнавати і бути упізнаним… Це була зустріч, спіткання навіки, це була злука, поєднання навічне душею і тілом, поєднання із тим, хто носить кайдани.

— Хіба ти не хочеш спочатку спровадити раба, а тоді вже узятися за заповіт?

Дивно, що в Луція стачило духу отак це сказати — доволі-таки непоштиво; та все обійшлося: раб з незворушною міною поспішив із покою й водночас залишився у ньому, так ніби роздвоївся.

Плотій згорнув руки на череві, схрестивши великі пальці:

— От і добре, тепер ми самі.

Як же різко й зневажливо на нього накинулась Плотія: «Навіщо вам бути самим? У самоті лиш кохаються, а ви ж бо… ви тут про гроші розводитесь».

— Не про гроші, уже не про гроші мої…

Образливо чути було ці слова від Плотії, адже вона, хоч тепер і далека від нього, мала б знати, що про багатство і гроші він ніколи й не думав.

— Щодо власних грошей розпорядився ти в першім своїм заповіті, щодо власних грошей розпоряджаєшся ти і тепер, — заперечив рішуче Плотій. — А решта, що ти оце кажеш, — то все дурниці.

На щастя, на це можна було відповісти, не викриваючи й не ображаючи Плотію.

— Мені гроші дісталися з ласки і щедрости друзів, і сама справедливість вимагає від мене повернути ці гроші назад… Тим-то мене не полишають і досі сумніви, чи маю я право, як учинив у тім першім своїм заповіті, так багато лишати своєму братові Прокулу, хоч я й дуже люблю його за доброту й щиросердість.

— Дурниці усе це, звичайно.

А Луцій всміхнувся:

— Давні звичаї, а також добробут держави вимагають лишати маєтність у власній родині, щоб її зберігали і прибавляли.

— Як казати серйозно, Верґілію, — рішуче промовив Плотій, — то ти маєш право і навіть повинен розпоряджатися своєю маєтністю тільки на власний розсуд; усім, що ти нажив, ти завдячуєш лише самому собі і своїй праці.

— Те, що нажив я своєю працею, не порівняти з усіма тими благами, що дістались мені від щедрот моїх друзів, тому я й розпорядився, щоб мій римський будинок на Есквіліні, як і той, що в Неаполі, повернули Октавіанові, а маєток, той, що в Кампанії, — Меценатові… Крім того, я прошу Авґуста, щоб він дозволив Алексісу, який ще кілька років тому знайшов собі дах над головою в будинку на Есквіліні, мешкати там і далі; про таку ласку я прошу й у Прокула для Цебета; життя на селі завжди було вельми корисне й цілюще, навіть конче потрібне і для слабкого здоров’я, і для поезії юного Цебета, тож я хотів би, щоб у будь-який час він міг безперешкодно дістати притулок у Андах… А найкраще для нього, напевне, було б, щоб він ще й потрохи там порався коло землі…

— А більше ці двоє не дістануть нічого?

— Дістануть…Те, що статки мої у готівці великою мірою перевищують власні потреби, що ці статки (я б навіть сказав, усупереч волі моїй, але з волі друзів) виросли вже до кількох мільйонів, — це ні для кого не таємниця, тим більше для вас… Отож із цих грошей я кожному — і Цебету, й Алексісу — заповідаю по сто тисяч сестерціїв; я там відписую й ще деякі суми, вже менші, тільки не хочу їх зараз усі називати; а до них ще потрібно додати ті суми, які я лишаю моїм власним рабам…

— Гаразд, усе добре, — кивнув головою Плотій. — Багато своїх розпоряджень ти у

1 ... 125 126 127 ... 148
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть Верґілія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смерть Верґілія"