Читати книгу - "Твори в двох томах. Том 2"

Таємничий незнайомець налякав жінку, і вона зраділа, коли він пішов. Але тут у ній прокинулася цікавість. Вона швидко підійшла до мішка і взяла лист. Він починався так:

«Прошу відшукати законного власника через газету або приватно. Обидва способи годяться. В цьому мішку лежать золоті монети загальною вагою сто шістдесят фунтів чотири унції…»

— Господи боже, а двері ж не замкнено!

Місіс Річардс, уся тремтячи, кинулася до дверей, замкнула їх, спустила штори на вікнах і стала посеред кімнати, з острахом та тривогою думаючи, як уберегти себе й гроші від небезпеки. Вона прислу?халася, чи не лізуть грабіжники, а потім, скоряючись цікавості, знову підійшла до лампи й дочитала листа до кінця:

Я іноземець. Незабаром я повернусь на батьківщину й залишуся там назавжди. Мені хочеться віддячити вашій країні за все, що вона мені дала, поки я жив під захистом американського прапора. А одному з її громадян — мешканцю міста Гедліберга — я особливо вдячний за те велике добро, яке він зробив для мене років два тому. Власне, він зробив його двічі. Зараз я все поясню.

Я був картярем. Підкреслюю — був. Я програвся вщент і, опинившись у вашому місті вночі голодний, без цента в кишені, попросив милостині — в темряві, бо жебрати завидна мені було соромно. Я не помилився, звернувшись до цього чоловіка. Він дав мені двадцять доларів — інакше кажучи, подарував мені життя. І не тільки життя, а й ціле багатство, бо ці гроші дали мені великий виграш за картярським столом. А його слова, звернені до мене, я пам’ятаю досі. Вони здолали мене, а здолавши, врятували рештки моїх чеснот: з картами покінчено. Я зовсім не знаю свого благодійника, але мені хочеться, щоб його розшукали й передали йому ці гроші. Нехай вчинить з ними, як йому завгодно: роздасть, викине геть, залишить собі. Просто таким способом я хочу висловити йому свою подяку. Якби я міг затриматися у вас, то розшукав би його сам, але гадаю, що його знайдуть і без мене. Гедліберг — чесне, непідкупне місто, і я знаю, що на нього можна сміливо покластися. Особу потрібної мені людини ви встановите з тих слів, з якими вона звернулася до мене. Певен, що вона їх не забула.

План мій такий: коли вас більше влаштовує приватний пошук, воля ваша; передайте зміст цього листа кому визнаєте за потрібне. Коли він відповість: «Так, то був я, і я сказав те-то й те-то», — перевірте його. Розв’яжіть мішок і вийміть звідти запечатаний конверт, де знайдете записку із словами мого доброчинця. Коли ці слова виявляться однаковими з тими, що скаже ваш кандидат, — нічого більше не розпитуючи, віддайте йому гроші, бо це, безперечно, і є та сама людина.

Але коли ви вважатимете за краще зробити це відкрито, опублікуйте мого листа у місцевій газеті з таким додатком: рівно через тридцять днів, рахуючи від сьогоднішнього дня (в п’ятницю), претендент має з’явитися до міської управи о восьмій годині вечора і вручити запечатаний конверт з тими самими словами преподобному містерові Берджесу (якщо той ласкаво погодиться взяти участь у цій справі). Нехай містер Берджес тут-таки зламає печатки на мішку, розкриє його й перевірить правильність повідомлених слів. Коли слова збігатимуться, передайте гроші разом з моєю щирою подякою опізнаному таким чином моєму благодійнику.

Місіс Річардс, яку бив легкий дрож, сіла на стілець і поринула в глибоку задуму: «Як це все незвичайно! І як поталанило цій добрій людині, що пустила хліб свій по воді![79] Якби це був мій чоловік! Адже ми такі бідні, такі бідні і обоє — старі!.. — Тяжке зітхання. — Ні, це не мій Едвард, він не міг дати незнайомцеві двадцять доларів. Ну що ж, шкода… — І, здригнувшись — Але ж це гроші картяра! Гріховна мзда… ми не змогли б прийняти їх, не змогли б торкнутися до них. Мені неприємно навіть сидіти біля них, вони оскверняють мене».

Місіс Річардс пересіла далі від мішки. «Скоріше б уже Едвард приїхав та відніс їх до банку! Ще злодій який наскочить. Мені страшно! Такі гроші, а я сиджу тут сама-самісінька!»

Містер Річардс повернувся об одинадцятій годині і, не слухаючи вигуків дружини, що зраділа його приїздові, одразу ж заговорив:

— Я так стомився, ледве ноги несу! Яке це нещастя — злидні! В моїх літах так поневірятися! Працюй, як каторжний, на той хліб, гни спину на якогось багатія, а він сидить собі вдома у м’якеньких пантофлях!

— Мені за тебе серце болить, Едварде. Але заспокойся, з голоду ми не помираємо, і поки наше добре ім’я…

— Так, Мері, це найголовніше. Не зважай на мої слова. То тільки миттєвий спалах, та й годі. Поцілуй мене… Ну от, тепер усе минуло, я ні на що не скаржуся. Що це в тебе? Якийсь мішок?

І тут дружина повідала йому велику таємницю. Хвилину він не міг прийти до тями, а потім сказав:

— Мішок важить сто шістдесят фунтів? Мері! Отже, в ньому со-рок ти-сяч доларів! Подумай тільки! Справжній капітал! Та в нашому місті не набереться й десятьох чоловік з такими грішми! Дай-но мені листа.

Він перебіг його очима.

— Оце так історія! Про такі небилиці читаєш тільки в романах, у житті вони ніколи не трапляються. — Річардс підбадьорився, навіть повеселішав. Він поплескав свою стареньку дружину по щоці й жартівливо сказав: — Та ми з тобою багатії, Мері, справжні багатії! Варто лише заховати гроші й спалити листи. Якщо навіть той картяр коли-небудь заявиться сюди розпитувати, ми просто зміряємо його крижаним поглядом і скажемо: «Що за нісенітниці? Ми ніколи й не чули ні про вас, ні про ваш мішок із золотом». Це його, звичайно, ошелешить, а…

— А поки ти жартуєш, гроші лежать, де лежали, і найзручніший час для грабежу все ближче.

— Твоя правда. Але як же нам бути? Довідатися приватно? Ні, це зіпсує всю романтику. Краще через газету. Подумай тільки, який здійметься галас! У наших сусідів очі рогом полізуть від заздрощів. Адже вони добре знають, що жоден іноземець не довірив би таких грошей ніякому іншому місту, крім Гедліберга. Оце пощастило! Побіжу мерщій до редакції, поки не пізно.

— Стривай… стривай, Едварде! Не лишай мене наодинці з цим мішком!

Але чоловіка вже й слід загув. Хоча ненадовго. Мало не біля самого будинку він зустрів видавця газети, всунув йому