Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

«Якби я був підійшов раніше, замість дивитися у вікно», — дорікнув собі Карл і похилив голову та опустив руки на знак того, що всім надіям кінець.

Але кочегар не зрозумів його, він, певно, відчув, що Карл має до нього якісь затаєні докори, і, щоб виправдатись, почав до всього ще й сперечатися — коли чиновників за круглим столом давно вже обурював цей непотрібний галас, що заважав їхній важливій роботі, коли старший касир почав дивуватися капітановому терпінню і готовий був ось-ось вибухнути, коли служник, знову цілком на боці своїх панів, пас кочегара лютим поглядом, коли врешті чоловік з бамбуковою паличкою, на якого навіть сам капітан час від часу поглядав приязно, уже цілком настроївся проти кочегара — той був йому просто відразний, — витягнув записну книжечку і, очевидячки, зайнятий чимось зовсім іншим, поглядав то на Карла, то на свої нотатки.

— Та я ж знаю, — сказав Карл, намагаючись відвернути лавину, що її кочегар тепер спрямував на себе, але все-таки навіть під час суперечки приязно посміхаючись йому. Ваша правда, атож, я ніколи не мав сумніву, що це так.

Карлові хотілося схопити кочегара за руки, бо той так вимахував ними, що міг і вдарити: а втім, ще дужче йому хотілося затиснути кочегара в куток і тихо шепнути кілька заспокійливих слів, яких більше ніхто не повинен був чути. Але кочегар не тямив себе. Карл уже навіть намагався хоч трохи втішити себе думкою, що кочегар у крайньому разі силою свого відчаю зможе привернути на свій бік усіх сімох чоловіків, присутніх тут. Правда, на письмовому столі, на видноті містився щит з величезною кількістю кнопок від електричних дротів, і досить було просто натиснути на них рукою, щоб увесь корабель з коридорами, повними ворожих людей, вивести з покори.

Тут пан з бамбуковою паличкою, такий досі байдужий, підійшов до Карла й спитав, не дуже голосно, але чітко, зрозуміло навіть серед кочегарового галасу:

— А як вас, власне, звати?

В ту ж мить, ніби за дверима хтось чекав на ці слова, почувся стук. Служник зиркнув на капітана, той кивнув головою. Тоді служник підійшов до дверей і відчинив їх. Там стояв середній на зріст чоловік у старому френчі, на вигляд зовсім не з тих, що працюють біля машин, і все-таки це був — Шубаль. Коли б Карл не зрозумів цього по очах присутніх, в яких відбивалось певне задоволення, помітне навіть у погляді капітана, він, на свій жах, побачив би це по кочегарові, котрий випростав руки і так стиснув кулаки, ніби це стискання мало хтозна-яку вагу і задля нього він ладен був офірувати все, що мав у житті. Він уклав у цей акт всю свою міць, всю силу, яка взагалі ще тримала його на ногах.

І ось він був тут, ворог, бадьорий, свіжий, у чистому одязі, з конторською книгою під пахвою, очевидно, з платіжними відомостями й робочими документами кочегара, і в погляді його світилося безстрашне визнання, що він хоче прочитати настрій кожного з присутніх по їхніх очах. А вони всі семеро були вже на його боці, бо коли раніше капітан і був чимось незадоволений Шубалем чи, може, хотів тільки показати це, то після досади, якої йому завдав кочегар, він, здавалось, не бачив більше в старшому машиністові жодних вад. Стосовно такої людини, як кочегар, ніяка суворість не буде завелика, і якщо Шубалеві щось і можна було закинути, то лиш те, що він за цей час не міг так зламати впертість кочегара, щоб той сьогодні не насмілився з'явитися ще й до капітана.

Залишалась, либонь, одна надія: що зводини кочегара з Шубалем справлять те враження, яке б вони мали перед вищим форумом, і на людей, бо хоч як би Шубаль умів прикидатися, а до кінця він напевне не витримає. Короткого проблиску його справжньої натури буде досить, щоб відкрити цим панам очі, а Карл уже потурбується про це. Він устиг пізнати гостроту розуму та настрій кожного з присутніх, і з цього погляду згаяний тут час не пропав марно. Якби ж кочегар не був такий безпорадний! Він уже, здавалось, зовсім не мав наснаги вести боротьбу. Коли б зараз хтось підвів до нього Шубаля, він, мабуть, тріснув би його кулаком по ненависному черепу. Але ступити два кроки до старшого машиніста він навряд чи був би здатний. Чому тільки Карл не передбачив такого очевидного — що Щубаль врешті повинен буде з’явитися, коли не з власної волі, то на виклик капітана? Чому вони з кочегаром дорогою сюди не виробили точного плану нападу, замість отак пертись до канцелярії, анітрохи не підготувавшись? І чи взагалі кочегар годен ще говорити, хоч казати «так» і «ні», коли б це було необхідно на перехресному допиті (правда, таке могло статися тільки в найкращому випадку)? Коліна йому підгиналися, він розставив ноги, трохи підняв голову і хапав ротом повітря, ніби в нього вже не було легенів, щоб переробляти його.

Зате Карл почував себе таким сильним, голова в нього була така ясна, як, либонь, ніколи вдома. Коли б його батьки могли побачити, як він у чужій країні перед такими поважними людьми бореться за правду і хоч ще й не здобув перемоги, але поклав собі будь-що стояти до кінця! Чи вони змінили б свою думку про нього? Чи посадили б біля себе й похвалили б? Чи хоч раз, єдиний раз глянули б йому в очі, такі віддані їм? Марні запитання, та й не той час, щоб їх ставити!

— Я прийшов, бо гадаю, що кочегар звинувачує мене в якихось нечесних вчинках. Посудниця сказала мені, що бачила, як він прямував сюди. Пане капітане, і ви, шановні панове, я готовий спростувати всяке звинувачення документами, а якщо буде треба, то й свідченнями об’єктивних, ніким не намовлених очевидців, що чекають за дверима.

Так говорив Шубаль. Це була принаймні зрозуміла мова мужчини, і з того, як змінився вираз обличчя присутніх, можна було подумати, що вони вперше після довгої перерви чують людський голос. Звичайно, вони не помітили, що навіть ця гарна мова має вразливі місця. Чому перше слово про саму справу, яке йому спало на думку, було «нечесні вчинки»? Може, й справді його треба було звинувачувати в нечесних вчинках, а не в національній