Читати книгу - "Яса. Том 2"

— Не подавай голосу, поки тобі не наступили на хвоста. Нехай їй лихо, тій матулі з її лямами, — так скінчив своє повчання Кирило.

Щерба, яку двічі на день варив кухар Саливон, була густа, запахуща, жирна, риба — смачна, одначе на четвертий день голоколінчики відмовилися її їсти — отаман не поставив горілки. Сьорбали руду, солону щербу Кирило, Ждан та ще кілька рибалок.

— Домова була справляти могорич після кожної тоні, — кричали голоколінчики. — Гаруємо день, а душу закропити нічим.

— Де це бачено — кожного дня могоричі, — відбивався отаман. — А тоді спите на веслах. Охрім учора у воду впав.

Його підтримали непитущі козаки, а також ті, хто пив у міру — на свята та з якоїсь нагоди.

— Така була домова. Так ведеться скрізь, — не вгавали голоколінчики. (Одні вар’ювали за горілкою, інші — од утоми).

— Горілка — що, — сказав козак Кочерга. — Он м’ясо погане…

Ледве вдалося Жмуркові вговтати рибалок. Одначе коли й наступного дня їм не було чим закропити душі — голоколінчики збунтувалися. Гостроносий, дзьобатий, як журавель, рябий Онисько схопив Жмурка за груди й почав трусити, як грушу. Одначе непоказний з вигляду отаман так шарпонув Ониська, що той завищав, як пес, і поколінкував по траві, завиваючи:

— Руку вломив, паскуда, руку зламав. Бийте його.

Голоколінчики попідхоплювалися, оточили Жмурка. А той бачив, що непереливки, одразу змалів, розводив руками:

— Та хіба б я не дав, коли б не витекла. Вся до крапельки витекла з барила.

Довго ворохобилася цього вечора рибальська громада, довго не вкладалася спати. А ще й небо спохмурніло, сова пугала на дощ — і нахмарило на душах у голоколінчиків, важке безпохмілля бродило їм у головах, смоктало в грудях, і готові були на найнерозважливіші вчинки. Колобродилися довго, гомоніли, радилися, що робити. Одні раяли сісти в човна й вернутися на Січ, інші — послати туди отамана з двома веслярами і нехай не вертається без барила з оковитою. Так ні до чого й не домовилися.

Удосвіта на лимані не плавали — спали. Розбудив усіх криком кармаш — бігав по острову й лементував:

— Убили, убили, нехристи, — що ж тепер буде, Божечки! Убили!

Заспані, розкучмані, стовпилися рибалки біля отаманового куреня. Туди зайшли Кирило й ще двоє козаків. Жмурко лежав на примостці з вибалушеними очима, одежа йому на грудях запливла сукровицею. Ще й був припечатаний до примостки гострими рибальськими остями, вони стриміли з шиї. Таке бузувірське вбивство приголомшило рибалок. Стояли притихлі, знічені, поопускавши долу очі. Декотрі кидали косяки на Ониська. Той рвонув на грудях темну полотняну сорочку, роздер до пупа:

— Не я, не я, чого вирячуєтеся. Я спав. Нехай он Пилип скаже.

Пилип мовчав, мовчали й інші рибалки. Бо ж і справді не знали, хто вбив отамана. Об тім вчинить дознання січовий суддя. Одначе нікому не хотілося чекати дознання, ставати перед судом навіть свідками. Та й спробуй доведи, що ти не винуватий. Всі були на острові, всі спали, й хтось один не спав. А що, коли судді та підсудкам приверзеться, що вбивство вчинили всі авулом або й хтось один зі згоди ватаги.

Звичайно, суддя зажадає присяги на хресті та Євангелії. Перед присягою на животворнім хресті не встоїть найбільший злочинець. Проте могло статися й таке, що вбили отамана комишники. Припливли на човні і вбили. В таке йметься мало віри, а проте… Тоді суддя вирішить, що рибальська ватага в змові.

Рибалки розбилися на гурти, гомоніли. Декотрі переходили від одного гурту до іншого, було видно, на щось намовляли рибальську громаду.

Й таки намовили. В підполудні повантажили в байдак сітки, всю, яка була, сіль і весь харчовий припас і відіпхнулися од берега. Вони пливли в Прогної, до моря — на Кінбурзьку косу. Там улестять якогось агу, він дасть їм ярлика, й ловитимуть рибу на морських озерах — лиманах, якщо татарські ватаги не виловлять їх самих. А може, й не допливуть туди, повернуть до слобідського берега та продадуть човна і увесь рибальський риштунок. Ждан підслухав — таки збиралися йти до моря, а якщо вдасться, то аж на Кальміус, до донців.

На острові лишилися кармаш, двоє деменщиків, Кирило та Ждан. Під обід кармаш і деменщики поклали в сіткового човна Жмурка й теж одплили од острова. Плавба їм клалася важка — супроти течії, супроти ночі, з покійником на сіні. Кликали Кирила з Жданом, але Кирило відмовився, за ним не сів у човна й Ждан. Ще раніше, коли посунув по воді байдак, Кирило сказав Жданові:

— Тобі, хлопче, з ними не по путі. Якщо хочеш — тримайся мене.

— Ви ж там на нас окріп не лийте, — гукнув на прощання кармашу і деменщикам.

— Чого нам на вас його лити, — розважливо мовив кармаш. — Ясна річ, ні ти, ні хлопець на таке бузувірство не важилися б.

— Спасибі на вірі, — сказав Кирило. Вони лишилися на острові вдвох.

— Лаштуймося ж у дорогу й ми, — мовив, коли човен із зарізаним рибальським отаманом сховався за кугою. — Краще б переночувати в курені, азиж блукатиме по острові Жмуркова душа.

— Куди ж ми поправцюємо? — запитав Ждан.

— Є одне містечко, — невизначено відповів Кирило. — І стоїть там дуб дуплавий, нікому не винуватий, не жне, не молотить, а готовеє колотить, дасть їсти — пити й нам заробити.

Ждан згадав білих крячків, і йому стало сумно. Пхалися вгору проти дніпрової течії малим задирчатим човником й першу ніч перебилися на острові Британі проти Скарбної, серед піщаних кучугур і розкопів, які лишилися од старого городища. В розкопі—канаві розклали невелике вогнище і зварили в казаночку юшечку з окунів, яких Кайдан наловив на п’явку під очеретом. Деякі розкопи на острові були недавні, й Кайдан сказав, що робили їх запорожці, шукаючи скарбів. Серед січовиків є чимало таких, які вдовбуються в старі могили й підкопуються під печища, а також шукають скарби за допомогою цвіту папороті, розрив — трави або чарівної палички. Тих скарбів чимало закопано в степу — ховали їх татари при втечі, й козаки також, і прибиші, які потім гинули самі, — чимало їх і по