Читати книгу - "Володимир"

Ідол Перун стрибав на вибоях. "Гой-ла! Гой-ла!" - щосили кричали погоничі. "Кириє, елейсон! Кириє, елейсон!" - співали священики. У численному натовпі вчинився великий шум і крик, стогнали жони, плакали діти.

Перуна дотягли до берега й штовхнули у воду. Важка дубова колода захрясла й непорушне лежала на косі. Тоді вперед кинулись тіуни, дворяни, отроки, - в одязі, постолах, а хто й босий, лізли вони в воду, одштовхували дрючками й просто руками колоду від берега.

А на натовп у цей час напирали гридні, княжа дружина, розмахуючи списами, брязкаючи мечами, вони відтискували людей до води.

- Хрестіться во ім'я отця, і сина, і духа! - волали священики, а люди забродили все глибше й глибше в воду.

Нарешті Перун рушив з місця, поплив, за ним кинулись діти, вони плавали навкруг бога, багато людей, вражені тим, що робилось, стоячи у воді, кричали:

^3 С. Скляренко, т. 4

3

8

5

- -Видибай !, боже! Видибай, боже!

- Кириє, елейсон! Кирие, елейсон! - співали священики*

Перун плив. З високого пагорка з дерев'яного помосту иа нього дивились князь Володимир, княгиня Лина, воєводи, бояри.

- Видибай, боже! Кирие, елейсон! - змішувалось у гарячому повітрі.

А він плив далі й далі. Берегом слідом за ним поспішали люди.

- Видибай* (*Видибай - виринай.), видибай, боже!

Князь Володимир бачив, як тікають врозтіч від священиків кияни, яке насильство чинять гридні й дружина, але не співчуття й не жаль до людей краяли в цей час його душу.

Він стояв напружений, мовчазний, звів брови на переніссі, стиснув уста, через що став суворим і хижим, дивився на натовп перед собою холодно, грізно.

Ні, це був не той князь Володимир, що колись так люб'язно, тепло, сердечне вмів говорити з дружиною, воями й всіма людьми своїми.

"Убогі, темні люди, - думав він, - чи відаєте ви, що весь світ прозиває вас варварами, язичниками, чи відаєте ви, яку муку сам мусив прийняти й приймаю, аби врятувати вас і захистити Русь?!"

Так, у цю хвилину, як недавно в Херсонесі, але ще виразніше, гостріше, йому здалося, що він мав право, повинен був стати і вже став вище всіх цих людей, що він - єдиний - знає більше, ніж усі вони, вони повинні бути йому вдячні й щасливі, що хрестився сам і нині хрестить їх.

- Хрестити! - витягнувши вперед праву руку, хрипко промовив він. - Хрестити, а хто не обрящеться - карати...

- Многі літа василевсу Володимиру! - гримів хор.

- Ісполайте деспоте! - зачинали грецькі священики.

Князь Володимир був милостивий і щедрий до новообрящених християн города Києва, у цей день він велів поставити на всіх концях перевари з медом й олом, дати ницим людям хліба, гов'яда...

Але як не кричали боричі, ніхто не пив у городі медів і олу, голодні люди не кинулись до хліба й гов'яда. До пізнього вечора в передградді, на Подолі й навіть на Оболоні їздили на конях і ходили пішо княжі мужі, тіуни й гридні. Наблизившись до якогось дворища, вони дивились, чи є на цьому домі, хижі, а чи на дверях землянки отес* (*Отес - зарубка на дереві.) - знак хреста...

Проте коли такий знак і був, то однаково княжі мужі заходили на дворище - адже тут поруч із охрещеними могли жити й язичники - люди старої віри.

Княжі мужі були дуже суворі й безжальні - тут чувся крик, там гридень тягав за сиву бороду якогось кузнеця, концями від Оболоні й Подолу і все до церкви над ручаєм вели людей, там хрестили...

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

1

Звістка про перемогу в Херсонесі швидко котилась по Русі, - добре зробив князь Володимир, пішовши на ромеїв, які з давніх-давен чинили много зла людям руським, не така вже, либонь, у них і сила, якщо так швидко здали місто, - годі їм налітати на городи й землі руські, нацьковувати печенігів, хозар!

Але й інші вісті ширяться на Русі - від погосту до погосту мчать мужі нарочиті, зупиняючись у городах і весях, збирають бояр, воєвод, тисяцьких, кличуть волостелинів і посадників, повідають їм, що сталось в Херсонесі і що робиться в городі Києві, кажуть, що князь Володимир став християнином і велить хрестити всю Русь.

У літописах далеких днів про ці події говориться багато й натхненно, рядки їх, написані древнім уставом* (*Устав - найдревніша форма руського письма (квадратні літери).) у тиші монастирів, осуджують князя Володимира як язичника і возвеличують його як християнина, вони осуджують також і всіх руських людей-язичників, благословляють русів-християн.

Де правда, а де вигадка в цих давніх повістях, невже ж руські люди були варварами, дикунами до схрещення і добрими, боговгодними стали тільки після прийняття християнства?!

Житія повідають про київського князя, що він був у язичестві Володимиром, а після хрещення прийняв нове ім'я - Василя. Повіримо, що це правда, що язичник Володимир став християнином Василем! Так чому ж літописець-християнин і вся церква, возвеличуючи першого князя-християнина, уперто називають його не Василем, а Володимиром, роблять пізніше святим і рівноапостольним, воздвигають на честь його храми, собори, пам'ятники, - але все це не християнинові Василеві, а язичнику Володимиру ?!

Князь Володимир, якого житія нарицають Василем, ніколи так не називався, все своє життя він був і в віках залишився Володимиром. Але на Русі знали, що, взявши корону від василевсів Візантії, а в жони - їх сестру Анну, яку сам же літописець називає царицею* (*Літопис, рік 6519-й - ....преставися цариця Володимирова Анна".), князь Володимир став василевсом Володимиром, а для ченця-літописця - Василем-Володимиром.

Літописець, правда, шукає і знаходить першого василевса - імператора Русі Володимира Мономаха. Йому нібито дав царські регалії візантійський імператор Костянтин Мономах. Але Володимир Мономах ніколи не одержував і не міг одержати царських регалій від Костянтина Мономаха, бо ж народився 1053 року, цебто за два роки до кончини імператора Костянтина IX Мономаха (помер 11 січня 1055 року), який знову ж сам не був порфірородним, а став імператором тільки завдяки шлюбу із Зоєю - дочкою Костянтина VIII, після ж смерті Костянтина була ще жива сестра Зої - Феодора, яка й одержала всі його царські регалії,