Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Сад Ґетсиманський 📚 - Українською

Читати книгу - "Сад Ґетсиманський"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сад Ґетсиманський" автора Іван Павлович Багряний. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 125 126 127 ... 179
Перейти на сторінку:
звуть.

Хлопця звали Сашко.

— Ну так от, Сашко! Не сиди там за парашею, бо замокнеш, як стоніжка, а переходь до нас, сідай ось тут. Добре?

Від того моменту Сашко вже не сидів за парашею. Він зайняв місце біля хлопців і зробився їхнім джурою.

І був Сашко з біса здібний і жаднючий на все. Він все хотів знати, всьому хотів учитися, нагадуючи голодного, що напався на силу – силенну їжі, ризикуючи собі пошкодити. Коли його питали про минуле, він ніяковів і нічого не хотів розповідати. Він був скритний, як і всі ті юні душі, що передчасно хлиснули з гіркої чаші злочинства й упослідження, але не встигли ще втратити іскри, що її заронила в дитячу душу мати, — іскри якогось розуміння добра й зла.

Сашко мав п’ятнадцять років — вік, коли саме починають виростати крила в тих, хто має душу, здібну ті крила мати. Сашко мав таку душу.

Часто Сашко сидів і довго нерухомо спостерігав камеру, а тоді зітхав і мовчки хитав головою…

— Що? — питав у нього котрийсь.

— А я думав, — хитав головою Сашко, — а я думав…

Що саме він думав, у нього не допитувались, бо було ясно, що саме він думав перед тим, як його вкидали в цю камеру.

На одного політичного ставало більше. Без сумніву… І то справжнього політичного, а не такого собі…

Андрій у вирі камерної одіссеї почав був уже забувати за свою справу, за всі свої болі й тривоги. Не те, щоб людина дурніла, не те, щоб нерви тупіли, ні, просто людина за безліччю «важливих» справ не мала часу, а тим часом в душу закрадалася фікція й помалу там міцно отаборювалась — фікція про те, що, «може, щось сталося» й вже все скінчилося. Одного дня відчиняться двері й це все піде додому. А те, що було, — то лиш тяжкий і поганий кошмар.

Андрій мав експансивну душу й вроджену здібність захоплюватися творчою працею, яка б вона не була. Чи він проектував літаки колись, чи робив з пластмаси люльки тепер, він переживав те саме. Задумавши зробити яку – небудь надзвичайну люльку, він втрачав спокій, переживав, полюючи за шматочком цеглини, шукаючи кісточку з курячого крила, збираючи все потрібне, а тим часом виношуючи свою надзвичайну люльку в душі. Він уявляв, яка то вона буде чудесна — він зробить голівку дівчини, він коси її покладе ось так, зробить гарний ніс і брови… І він зовсім не буде курити з тій люльки, а, скажімо, подарує штурманові. І цікавила його не так сама люлька, як процес її творення. І вже перед такою люлькою не було важним все інше. Або зробити партію шахів! Або вивчити нову пісню!.. Може, тому все інше — вся його справа — якось стушувалося, вкрилося серпанком нереальності й помалу почало забуватися. Далебі, забуватися. Як і його забули всі. Людина ніби потонула й потрапила в інше царство.

VI

Однієї ночі Андрієві приснився дивний сон:

…Пурпуром і міддю погоріла зоря. На вітер. Ні, то загравами пожеж взялося небо й мерехкотить, немов сяйво північне, то спалахує, то пригасає. Це ніби далека заполярна Колима — і… це ніби його рідне місто, це Харків, і Київ, і сонячна Одеса з кораблями на рейді… Скажений вітер, вогненний смерч свистить над усім, в несамовитих вибухах розколюється й осипається обрій — осипається вогнями ракет, шрапнеллю набоїв, клекотить і захлинається кулеметним рокотом, стугонить громом далекого й близького бою. Земля горить у вогні повстання! Його земля горить у вогні повстання… Вони вирвались і вони йдуть!.. Незчисленна сила й сила людей. Від сонячної Одеси до далекої заполярної каторги бушує смерч. Вітер носить скривавлене лахміття, недопалене в «Геліосах» тюрем і казематів, розриває полотна прапорів з напнутого на дрюччя якогось ганчір’я, метає в диму шматки «Марсельєзи» (як колись!! як давно колись!) і слова ще якихось божевільних пісень… Вони йдуть. Вони вивертають і громадять ліхтарі, й телеграфні стовпи, і тумби, і брили руїн, і залізні брами, і покручені грати — навертають них страшні барикади середі охоплених полум’ям міст. Вони захлинаються від диму і помсти… Ось вони йдуть бруком великого міста… Дванадцята камера відбиває тяжкий, зловісний крок… І даремно мечеться начальник тюрми, кричучи несамовито:

— Заключонниє!.. Садітесь!!» — Він замовкає, затоптаний. Він щезає в клекоті бою, що все наростає. Дванадцята камера крокує в зловісному мовчанні… А за ними — маси, маси… Ніхто не відстає. Ніхто не сміє відставати!.» Туди, туди, вперед! Швидше! Швидше!.. Вони біжать… Вони громадяться біля грандіозної цитаделі, виповзають, як хмари грозові, — їх сила – силенна — заплакані, охоплені психозом безоглядної помсти й нищення, слабі, кволі, прокажені, несамовиті люди. Вони її облягли й чекають… В небі літають чорні, зловісні птахи… «Там, там забарикадувалися всі, що обернули цей світ у юдоль сліз і страждання». Це остання й це неприступна фортеця… Це ніби Дворець Совєтів, виведений, як вавілонська вежа, до самісіньких хмар і навколо цієї апокаліптичної споруди гойдається море тих, що встали з сибірських кар’єрів, з усіх тюрем, з заполярної тундри, з пісків Казахстану, з усіх кінців неосяжної землі концентраків… Це буде остання, це буде рішальна велика битва!.. Але ж вони —тільки хаос, тільки хаос… Де ж Месія!? Де їхній Месія? І Ось розкололося небо, повергаючи всіх у розпач і жах. Ось розверзаються мури і на них хлинуть люди в білих халатах… Де ж Месія?! Де ж їхній Месія?!

І тоді десь підводиться штурман. Мовчазний і понурий. В зловісних відблисках пожеж. Він виростає, як легендарний Ахілл. Овіяний всіма вітрами, обсмалений порохом, розхристаний і простоволосий, голий до пояса, з чорним орлом на моряцьких грудях. Він підносить руки до самого неба, потрясає ними і кричить із сарказмом шалений, несамовитий клич:

— О, аве, Цезар! Морітурі те салютант!!

І гойднулася земля від реву і реготу, від крику і тупоту, взялася вогнем і димом розіллялася смерчем великої битви…

.....

Опалове небо налягає на землю, і мерехтять мовчазні молоньї. І стоїть безмежний плач над руїною, і стоїть сморід, і стоїть чад. Він — Андрій — лежить серед хаосу згромаджених тіл, стискає гарячий скоростріл і не може підвестись: їх переможено. Все обернулося в прах. Купи ганчір’я і людських кінцівок застелили землю до самого обрію й лежать під опаловим небом. Хтось ходить по тім гробовищі й плаче. Це мати, це його мати… Але

1 ... 125 126 127 ... 179
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сад Ґетсиманський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сад Ґетсиманський"