Читати книгу - "Таврований"

Бережний підійшов до дівчини. Зняв ватник. Ретельно її накрив. Незважаючи на літо, стояли холодні ночі. Дошкуляли комарі.

Вимазаний у багно, весь у подряпинах, в обірваній німецькій формі, Костянтин Васильович продовжував бродити по полю в пошуках племінника.

— Радя, відгукнися! — Кричав він.

Бережний і Островерхов довго ходили разом з ним. Нарешті, вони зрозуміли, що інших поранених їм не відшукати.

— Може їх полонили вороги? — Припустив Миша Островерхов.

— Цілком імовірно, — погодився з ним Бережний. — Але швидше за все, вони вислизнули від ворога.

— Що з ним робити? — Показав Миша в сторону Руднєва.

Іван Іванович зупинив Костянтина Васильовича. Взяв за плече.

— Досить, Костя. Радика тут немає. Ми все обшукали.

Руднєв зняв окуляри. В черговий раз ретельно їх протер. Зазвичай, поривчастий, відчайдушний, втомлено вимовив:

— Що я скажу його матері!?

Він ще довго бродив по полю, кричав:

— Радю! Відгукнися!

Коли зовсім знесилів, звалився на землю і відразу заснув.

Чоловіки прокинулися від дикого крику. Точно поранена вовчиця вила в передсмертних судорогах:

— У-у-у! У-у-у!

Бережний першим ділом схопився за автомат. Озирнувся навколо. На сході тільки зароджувався ранок. На половину неба грала багрова зоря. Трохи далі від неї пливли косяком сірі хмари. На кукурудзяному полі стояла тиша. Повний штиль — відзначив про себе розвідник.

Зовсім поруч продовжували лунати несамовиті крики:

— У-у-у! У-у-у!

Бережний разом з Островерховим потягнулися в їх сторону. Вони побачили Ліду Соловйову. Вона металася у сні. Скинула з себе куфайку. Її голова з коротко підстриженими темним волоссям зіскочила з сумки. Лежала на землі. Поруч валялася пілотка.

Складалося враження, що дівчина чимось дуже налякана. Вона прагне від когось утекти. Все тіло її рухалося в конвульсіях. Вона знову відкрила губи. Над полем пронеслося:

— У-у-у! У-у-у!

Навіть звичним до всього чоловікам стало не по собі. Іван Іванович схопив за плечі дівчину. Прийнявся її трясти:

— Ліда, прокинься!

Вона знову закричала голосно:

— У-у-у!

— Ліда, прокинься! — Продовжував її трясти Бережний.

— Допоможіть! — Кричала дівчина.

Ці дикі крики розбудили навіть Костянтина Васильовича. Він без окулярів, з брудним обличчям в ластовинні, підбіг до медсестри. Миттю оцінив ситуацію. Вийняв фляжку і кілька разів плеснув в обличчя дівчини водою.

Ліда різко скочила. Подивилася божевільними очима навколо. Вона вся тремтіла.

— Що з тобою? — Схвильовано запитав Бережний.

— Що це гуде? Де я? — Промовила дівчина.

— Заспокойся, — сказав Костя. — Ми з тобою. Нічого не бійся.

— Свої!

Дівчина нарешті отямилася. Пропав страх в її очах. Вона обм’якла. Опустила голову на санітарну сумку і знову закрила очі. Відвернулася від чоловіків. Її худенькі плечі затремтіли. Все її тіло зарухалося в конвульсіях.

Чоловіки залишили її в спокої. Дали можливість виплакатися.

Нарешті, вона встала. Поправила гімнастерку і спідницю. Тугіше затягнула широкий ремінь. Дістала з сумки маленьке, кругле дзеркальце. Промовила:

— Страшний сон наснився. Не до добра це… Не до добра…

Чоловіки оточили медсестру. Виглядали вони пригніченими і стурбованими. Вчорашній день переповнив і їх чашу терпіння.

— Що ж тобі наснилося? — Спитав Мишко Островерхов.

— Не вір снам! — Перебив його Бережний.

Ліда не могла втриматися.

— Подумати тільки! Насниться таке… Заміж захотіла вийти… За Радика, — сказала вона, поправляючи густе волосся.

Почувши ім'я племінника, Руднєв напружився весь. Вставив на дівчину короткозорі очі.

— Пішла до Семена Васильовича дозволу просити, — продовжила вона. — На весілля з Радиком. Він приємно мені посміхнувся, але сказав:

— Не час. Після війни — будь ласка!

Ліда вийняла бинт, дивлячись у дзеркало, витерла заплакане, забруднене землею лице. Потім продовжила:

— Радик втрутився. Попросив батька піти нам назустріч. Мовляв, ми любимо один одного. Комісар подивився на нас і вже іншим тоном умовляв мене не надягати на весілля чорне. Я глянула на себе і жахнулася: вся в чорному!

Дівчина привела себе в порядок. Поклала в сумку дзеркальце. Витягнула вперед руки. Вони тремтіли.

— Побігла переодягатися, — продовжила Ліда. — За мною ув’язалася вівчарка. Я дуже боюся великих собак. Сильно злякалася. Заволала. Запрацювала ногами що є сили. Не помітила чорною прірви. Полетіла в безодню.

— Викинь з голови! — Намагався заспокоїти дівчину Бережний.

Вона закрила обличчя руками. Довго сиділа мовчки. Потім промовила знову:

— Не до добра це… Не до добра…

Чоловіки мовчки дослухали її розповідь. Кожен думав про своє. Але всім не давали спокою події вчорашнього дня. «Як безглуздо все вийшло з конем, — журився Бережний. — Якби не він, не втратили б товаришів».

Костянтин Васильович згадував день народження у Радика, як Ліда співала під гітару: