Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Про попередника Лебедєва на посаді глави оборонного відомства Дмитра Саламатіна, який мав паспорт РФ, Сергій Лещенко пише: «Російський міністр оборони України розвалював обороноздатність збройних сил в інтересах сусіда-агресора, паралельно задаровуючи Януковича військовою технікою часів Другої світової війни. Американською технікою!»[940]. Лещенко мав на увазі джип «Студебекер US6–62», одне з численних старовинних авто, знайдених у палаці в Межигір’ї.

Публікація стенограми засідання РНБО від 28 лютого 2014 року підтверджує глибину державної зради, вчиненої у часи президентства Януковича[941]. Цікавими є чотири аспекти цього документу.

По-перше, це визнання масової підтримки РФ серед мешканців Криму, що не дивує, оскільки проросійські сентименти в цьому регіоні завжди були високими.

Другим є визнання чималої кількості перебіжчиків і побоювань зради серед місцевого персоналу кримських сил безпеки. Перехід більшості офіцерів та персоналу МВС, СБУ, армії та прокуратури на бік ворога є одним із найбільших актів державної зради в сучасній європейській історії. У Бахчисарайському районі Криму 80% військових, 90% прокурорів і 100% співробітників СБУ та МВС змінили за одну ніч свою присягу з української на російську[942]. Упродовж лише восьми місяців, до березня 2016 року, 30 працівників СБУ було заарештовано за корупцію та зраду[943].

Третій аспект — це відчуття дезорієнтації у підході офіційного Вашингтона у поєднанні з нерішучою позицією президента Барака Обами.

По-четверте, звертає на себе увагу консенсус стосовно того, що збройний опір марний, оскільки Україна не має великих і добре споряджених сил безпеки. Фактично протокол засідання РНБО підтверджує, що в Україні було лише 6 тис. військовослужбовців, яких можна було задіяти для організації опору на початку весни 2014 року.

І, нарешті, п’ятим важливим аспектом є млява політична воля багатьох лідерів Євромайдану, які не підтримали введення воєнного стану в Україні. Виконувач обов’язків глави держави Олександр Турчинов планував відвідати Крим, але Москва відрадила його від цього, погрожуючи, що його літак можуть збити[944].

Водночас протокол засідання РНБО розповідає нам набагато більше, вказуючи, що чільним державним зрадником був президент Янукович. Він зрадив Україну вже за місяць після свого обрання, коли через Верховну Раду без дискусії було протягнуто Харківські угоди, попередньо відхилені парламентськими комітетами[945]. Голосування було фарсом і призвело до сутичок у стінах парламенту і поза ним. Де-факто втрата українського суверенітету над Кримом розпочалася навесні 2010 року, коли Янукович домовився про продовження угоди щодо базування Чорноморського флоту в Севастополі до 2042–2047 років. Угода 1997 року про Чорноморський флот дозволила «тимчасове» 20-річне базування, яке мало б завершитися 2017 року. На додачу до бази Чорноморського флоту Янукович погодився повернути російські розвідувальні підрозділи, вислані звідти за президентства Ющенка. Партія регіонів, КПУ та «Блок Литвина»[946] одностайно проголосували за Харківські угоди. Чільні особи, які стоять за Харківськими угодами, добре відомі, але жоден із них не став фігурантом кримінального провадження, а декого у 2014 році переобрали депутатами від «Опозиційного блоку»[947].

П’ять чинників допомогли майбутній російській анексії:

1. Партія регіонів створила альянс із російськими націоналістами у Криму.

2. Російська розвідка надавала приховану та явну оперативну допомогу і тренувала своїх агентів та інформаторів.

3. Україна припинила контррозвідувальні операції проти російських спецслужб.

4. Росія збільшила свою військово-морську присутність у Криму.

5. Російські службовці військово-морських сил завжди ставилися до Севастополя та Криму як до фактично російської території[948].

Правоохоронні структури України на