Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Обов’язком ГРУ «було підготувати банди [бойовиків і воєнізованих активістів], а робота спецназу, контрольованого ГРУ, полягала у підготовці повстанців»[928]. Про підготовку проросійських силових угруповань до участі у виборах 2015 року, що так і не відбулися, розповів у березні 2014 року бойовик «Оплоту» «Ігор»: за його словами, вони мали зустрічатися із представниками російської розвідки перед вічами та акціями протесту для отримання інструкцій. «Ігор» визнав, що його «куратори належать до російських військових та розвідувальних структур»[929].

Під час президентства Ющенка СБУ відкрила кримінальне провадження проти членів організації «Донецька республіка», а трьом її очільникам інкримінували плани насильницького захоплення влади в державі, підрив територіальної цілісності України та посягання на расову і національну рівність. Ці обвинувачення, звісно, відпали після приходу до влади Януковича, коли «Донецька республіка» відновила свою діяльність. У 2014 році вона взаємодіяла з РНЄ при насильницькому захопленні державних установ на Донбасі[930]. Більшість інших радикальних проросійських та воєнізованих груп СБУ проігнорувала. Андрій Курков пише: «Іноді складається враження, що СБУ не помічала навіть власного існування»[931].

Групи бойовиків, чия діяльність загрожує територіальній цілісності України, належали до сфери спільної відповідальності СБУ та прокуратури, проте у випадку останньої прагнення розслідувати такі злочини спостерігалося рідко. За бездіяльність Генеральної прокуратури несуть відповідальність і президенти України, які вносили подання щодо призначення того чи іншого генерального прокурора. У роки президентства Ющенка СБУ вперше вдалася до активних заходів проти сепаратистів у Криму, Севастополі, Одесі та Донецьку, що призвело до вигнання деяких російських «дипломатів»[932]. Але у підсумку ці кримінальні провадження зайшли у глухий кут, оскільки Ющенко дозволив Партії регіонів контролювати прокуратуру. Згодом голова СБУ Наливайченко сказав: «Саме блокування боротьби із сепаратизмом на рівні парламенту і Генеральної прокуратури в 2008–2009 рр. призвело до наслідків, які ми зараз маємо, — анексований Крим, окупована частина Донбасу»[933]. Наливайченко, схоже, не зауважив, що саме президент призначає прокурорів, і Ющенко мав повноваження для зміни агента впливу донецького клану, генерального прокурора Олександра Медведька.

Україна ніколи не чинила рішучих заходів проти кримських сепаратистів, за винятком 2008–2009 років. Леонід Кучма визнавав, що російські консульства від 1994 року роздавали російські паспорти громадянам України. У 2003 році Кучма перервав закордонний візит і наказав українським військовим зупинити військове просування росіян у напрямку коси Тузла на східній околиці Криму. Кучма заявив: «[Україна] буде захищати свою територію, як належить, як передбачено в нашій Конституції»[934]. Янукович, навпаки, підтримав анексію Криму та вторгнення на схід України.

Не обмежуючись донецьким кланом, у 2006 році Янукович дозволив лідерам проросійського газового лобі приєднатися до Партії регіонів, а ставши главою держави, залучив їх до роботи у своїй адміністрації та уряді. Під час президентства Януковича газове лобі контролювало зовнішню політику через Костянтина Грищенка та Леоніда Кожару, енергетичні відносини з Москвою (Дмитро Фірташ і міністр палива Юрій Бойко) через голову адміністрації Сергія Льовочкіна[935]. Анатолій Орел, який мав тісні зв’язки з Москвою, був призначений старшим радником президента. Тарас Чорновіл, який багато років був депутатом від Партії регіонів, назвав Фірташа, Льовочкіна, Валерія Хорошковського та Бойка «московським квартетом»[936].

Західні експерти з української проблематики у більшості своїй недогледіли чи недооцінили міру поглинання й ослаблення росіянами сил безпеки України у часи президентства Януковича, а мої власні оцінки цього процесу в період «путінізації» українських силових структур свого часу зазнали критики як «перебільшення»[937]. Завдяки доказам, зібраним після повалення Януковича, можна констатувати, що я аж ніяк не перебільшував міри російського проникнення до сил безпеки України[938]. Проникнення агентів РФ і практика штатних сил безпеки в Криму, набраних за принципом проживання у регіоні, у подальшому посприяли анексії півострова. Про масштаб цього явища свідчить те, що навіть такі