Читати книгу - "Маг"

— Навіщо ти розповів нам цю історію, Морісе? — спитала вона.

— Все те, що минуло, панує над теперішнім. «Бурані» перебуває під владою Сейдеварре. Хай там що діється на віллі, хай там з яких причин воно стається, все це почасти — та ні, цілком — уже діялося в норвезькій тайзі тридцять років тому.

Він виголосив це таким самим тоном, яким зазвичай повчав мене. Розвіювалося враження, що Жулі тут на якомусь особливому становищі й значно краще, ніж я, орієнтується в суті подій. Стало видно, що Кончіс взявся переінакшувати наші стосунки, а в усякому разі їх правила. Нам дали ролі учнів, вихованців. Мені згадалась улюблена тема вікторіанських малярів: бородатий морський вовк єлизаветинських часів тиче пальцем у море й просторікує перед двома хлопчиками, що витріщили очі й роззявили роти. Ми з Жулі ще раз крадькома перезирнулися. Втямили, що ступаємо на нові, незнані землі. Я відчув дотик ноги — перебіжний, як украдений поцілунок.

— Гаразд. Мабуть, піду вже. — Жулі знову прибрала личину церемонности. Ми всі звелися. — Морісе, ти розказував дуже цікаво й захопливо.

Вона цмокнула Кончіса в щоку, а тоді простягла мені руку. В очах промайнула тінь змовництва. На мить довше, ніж годилося б, тривав потиск пальців. Жулі рушила й зупинилась.

— Вибачайте. Я забула зібрати сірники в коробку.

— Це дрібниця.

Ми з Кончісом мовчки сіли. Невдовзі стало чути легкі кроки по жорствяній доріжці в бік моря. Я кинув усмішку через стіл у позбавлене виразу Кончісове обличчя. На тлі білків зіниці видавалися сажово-чорними. Маска неустанно спостерігає мене.

— А чи будуть сьогодні вночі ілюстрації до вашого тексту?

— Невже текст їх потребує?

— Та ні. Ви розказали цю історію… дуже добре.

Кончіс здвигнув плечима — злегковажив похвалу — й широким жестом руки вказав на віллу, дерева й море.

— Ось вам ілюстрація. Речі як такі. У моїх скромних володіннях.

Ще день-два тому я б розпочав суперечку. В ось цих володіннях, не таких уже й скромних, набагато більше містифікації, ніж містики. Ну а єдина певна риса «речей як таких» — це те, що вони зовсім не ті, якими здаються на перший погляд. З одного боку, Кончіс — глибока й складна особа, однак із другого — це попросту хитрий старий шарлатан.

— Цього вечора ваша пацієнтка справляла враження мало не нормальної людини, — недбало зауважив я.

— Цілком можливо, що завтра вона видаватиметься ще ближчою до норми. Аби тільки не ввела вас в оману.

— Такого не може бути.

— Я вже сказав, що завтра щезну вам з очей. Отже, ми не побачимося. Чи чекати вас у наступну суботу?

— Прийду.

— Гаразд. Що ж…

Він звівся. Очевидно, досі тягнув час, аби Жулі встигла «щезнути».

Я теж встав.

— Спасибі. Ще раз дякую за вашу владу наді мною.

Кончіс схилив голову, наче бувалий у бувальцях імпресаріо, такий уже звиклий до компліментів після прем’єри, що вже й не сприймає їх усерйоз. Ми ввійшли до вілли. На стіні його спальні м’яко жевріли полотна Боннара. На сходах я рішився.

— Пане Кончісе, щось мені не спиться. Прогуляюся. Зійду до Муци.

Звичайно, він міг напроситися в компанію, а тоді я нізащо не потрапив би до статуї опівночі. Але треба було забезпечитися й заздалегідь приготувати собі шлях для відступу. Якщо хтось застукає мене разом із Жулі, то збрешу, що вийшла зовсім випадкова зустріч. Я ж не приховував, що йду пройтися.

— Як бажаєте.

Міцно потиснувши мені руку, він придивлявся, як я сходжу вниз. Я ще добирався до кінця сходів, коли зачинилися двері Кончісової кімнати. Він міг вийти на терасу й підслуховувати, тож я гучно хрускотів по жорстві, йдучи на північ, до брами. Однак там я не звернув до Муци, а пройшов ярдів п’ятдесят угору й сів, спершись на сосну. Звідси можна було спостерігати браму та стежку. Ніч випала темна, без місяця, тільки зірки розсівали ніжний посвіт, який наводив на думку іскри, й тихесеньке потріскування, коли хутром торкнутися ебоніту.

Серце калатало, як ніколи. І від сподівання зустрічі з Жулі, і від набагато дивнішого відчуття, що я забрів углиб найхимернішого в усій Європі лабіринту. І став справдешнім Тесеєм. Десь у пітьмі чекає Аріадна. А може, ще й Мінотавр чигає.

Ось так я сидів чверть години. Курив, затуляючи долонею вогник сигарети, напружував зір і слух. Ніхто не вийшов із брами, ніхто в неї і не ввійшов.

За п’ять дванадцята я прослизнув через браму й став пробиратися між дерев на схід. Рухався повільно, раз у раз зупинявся. Діставшись до яру, я перегодив, тоді перебрався на той бік і став якнайтихіше сходити вгору стежкою, що вела до галявини з Посейдоном. І ось заманячила його велична постать. На лавці під мигдалевим деревом нікого немає.

Я застиг на краю галявини, осяяної світлом зірок, майже певен, що зараз щось станеться. Напружено вдивлявся в чорне тло лісу — ану ж побачу чийсь силует. Цілком можливо, що й блакитноокого чолов’яги з сокирою в руках.

Щось гучно й лунко стукнуло. Це камінець влучив у статую. Я відступив у лісову пітьму. За деревом, яке росло