Читати книгу - "Над Тисою"

— Коли накажуть. Ти ще не роздумав практикуватися на моєму паровозі?

— Що ти! Навпаки. Я тільки про це тепер і думаю, як буду з тобою працювати.

— Не схоже! — Олекса з ніг до голови оглянув Лисака.

Лисак зітхнув, розвів руками і підвів очі до неба:

— Грішний: люблю красиву сорочку і добротний піджак, люблю випити хорошого вина. Молодість!.. Постарію, то все розлюблю, все, крім молока! — Лисак засміявся. — Сьогодні теж збираюся грішити. Може, підтримаєш компанію, га? — Він поплескав себе по кишені: — Гроші є.

Олекса похитав головою:

— На чужі не гуляю. — Він вийняв п'ятдесят карбованців, простягнув Лисакові. — Ось тобі борг, тримай!

— Який борг? Дурниці. — Андрій рішуче відсторонив руку Сокача. — Сховай, коли не хочеш, щоб я розсердився. Вчора я тебе почастував, а завтра — ти мене.

— Ні, друже, від мене ти не дочекаєшся частування. Візьми!

— Будь ласка, можу взяти. Ти куди зараз ідеш?

— Нікуди.

— Як це — «нікуди»?

— Так. Додому. На Кіровську.

— Нам по дорозі. Я проведу тебе.

Андрій взяв Олексу під руку, і вони вийшли з депо.

— Чого це ти сьогодні такий колючий? — ласкаво запитав Лисак.

— Я завжди такий.

— Ні, не завжди. Свято в тебе, новий паровоз одержав, а ти… Може, трапилося щось? — Лисак ляснув себе долонею по лобі, зупинився, затримав товариша. — . До речі, Олексо, правда те чи не правда, що про тебе і Терезію говорять? Нібито слюсар Іван Бєлограй, демобілізований гвардієць з Берліна, відбив у тебе Терезію, збирається одружитися з нею. Вірно це чи плітки?

Олекса похмуро мовчав.

— Ну, а сам ти як думаєш? — раптом спитав він і визивно подивився на Лисака.

Андрій не чекав такої відповіді. Він розгубився і не одразу добрав розуму, що сказати. Готуючись за дорученням Крижа до розмови з Олексою, сподіваючись у нього вивідати щось про Івана Бєлограя, він передбачив, здавалося йому, все, що скаже Олекса і що він відповість. Ні, виявляється, не все передбачив.

— Я думаю… думаю, що це неправда.

— А чого ж ти тоді лізеш з цією неправдою в мою душу?

І вираз обличчя Олекси, і його погляд були сердитими, а руки стиснулися в кулаки. Та це не злякало Андрія.

— Не кип'ятися, механіку. Я все це тобі по-дружньому сказав, щоб ти знав, які точаться розмови про Терезію і про цього геройського слюсаря Івана Бєлограя. Цікаво подивитися на нього — який він? Кажуть, красень, очей не відірвати. Вірно це?

— Не знаю.

— Та ти бачив його, чи не бачив?

— Ну, бачив. Пикатий. Високий, як верблюд.

— Давно бачив?

— Ще до від'їзду до Львова.

— А після приїзду не бачив?

— Ні… Та чого ти причепився з цим Бєлограєм? Іди ти з ним знаєш куди…

Останні слова Олекси протверезили Андрія Лисака. Він зрозумів, що сказав зайве, не в міру був наполегливим і необачним у своїх запитаннях. А дядько Любомир спеціально попереджав: дивись, цікався Бєлограєм начебто між іншим. Треба було виправляти становище, викручуватись. Андрій засміявся, по-дружньому обхопив плечі Олекси:

— Нікуди я не піду з цим Бєлограєм. Не потрібен він мені. З тобою я піду, на Кіровську.

— Не підеш зі мною на Кіровську. Я залишусь тут, на Степовій. Мені треба зайти до товариша.

Олекса зняв з плеча руку Андрія, холодно кивнув і пішов у двір, огороджений високим квітучим терном. Тут жив Василь Гойда.

— А ось ти й сам з'явився! Дуже добре! Молодець! Чуйний товариш, швидко догадався, що щастя в небезпеці.

Такими словами, з іскорками сміху в очах, зустрів Олексу Василь Гойда.

Олекса добре знав характер друга і тому не надав особливого значення його словам. Він, як звичайно, привітався, дістав сигарети, сів біля вікна, де завжди сидів, і приготувався докладно розповідати, як їздив до Львова, який одержав паровоз, як прикрасила його комсомольська бригада. Але Василь Гойда несподівано скерував розмову зовсім на інші рейки. Закурюючи, він сказав:

— Недавно в мене була Терезія…

Олекса зляканими очима дивився на друга і чекав, що той скаже.

— Привіт тобі передавала, — додав Гойда. — Дивується, чого ти її забув, чого перестав їздити на своєму мотоциклі на Соняшну гору.

— І більше нічого вона тобі не казала? — спитав Олекса. Обличчя його скам'яніло, голос задзвенів.

Гойда робив вигляд, що не помічає зміни ні в обличчі Олекси, ні в його голосі.

— У нас з Терезією довга була розмова, всього не запам'ятаєш.

— Про мене вона більше нічого не казала?

— Про тебе? Стривай, дай згадати. Ага, от!.. «Скучила я, каже, за Олексою, а він, дурень, не догадується про це, не показується над Тисою».

— Василю, облиш ти свої жарти! Я з тобою серйозно. Чи знаєш ти, що зробила Терезія? Вона… вона… — Олекса махнув рукою, відійшов од вікна.

Гойда поплескав Сокача по спині.

— Хороший у тебе язик, Олексо, розумний: відмовився слухатись твоєї дурної голови і ревнивого серця. Ех ти!.. Повірив пліткам…

Олекса круто, всім тілом обернувся до Гойди, вигукнув з гнівом і болем:

— Не плітки це! Я сам розмовляв з Іваном Бєлограєм і на власні вуха чув, що він казав.

— Цікаво, що ж він тобі