Читати книгу - "Золотий Ра, Іван Іванович Білик"

— Давай повозимо їх по всіх полках нашого війська, покажемо всі наші кораблі, а тоді пустимо живих-здорових додому, — відповів Артабан.

— Ти став на старість геть тонкосльозий! — засміявся володар Персії й усіх інших земель і народів.

— Не в тім причина, — заперечив Артабан. — Якщо ми вб'ємо цих вивідників, елліни пришлють інших, якщо схопимо й тих, ворог про нас так нічого певного й не знатиме. А якщо цим усе покажемо й відпустимо потім додому, вони розкажуть своїм співвітчизникам, яка нездоланна сила суне на них. І пришлють тобі в дар землю й воду, яких твій батько не діждався від європейських еллінів.

Цар Хтайарша пристав на думку свого дядька, який досі сподівався залякати еллінів чисельністю перського війська й змусити їх принести найдорожчі для перського володаря дари. За такий кінець походу Артабан ладен був офірувати богам щонайщедрішу жертву. Три дні афінських вивідників возили від полку до полку, а на четвертий відпустили на всі чотири вітри. Артабан лише сказав їм на прощання:

— Хай кожне еллінське місто, яке ще не зробило того, пришле Цареві царів землю та воду. Й нехай найгостинніше вітає в себе Царя царів та його незліченну рать.

Афінян відпустили вранці, ледве сонце зійшло з-за фракійських пагорбів, а незабаром після цього почало діятися щось незрозуміле й страшне, про таке співалося тільки в молитвах магів.

Першими це помітили коні, вони схвильовано розфоркались і почали косувати більмами на людей.

А люди ще нічого не помічали.

З самого ранку сонце пекло так несамовито, а тут раптом без видимої причини знявся прохолодний вітерець. Натомлені спекою бездумні вої навіть пораділи тій нібито божій ласці, але в серця побожніших людей закрався неспокій. Артабан, якого цар саме покликав до свого критого густим лляним полотнищем воза, глянув на небо, а потім на вкочений шлях. Попереду царського воза, як завжди, йшла перша тисяча полку «безсмертних», вишикувавшись у чотири ряди, й у кожному ряду коні були своєї масті: білої, гнідої, сірої та вороної. Це видовище завжди заспокоювало Артабана, але тепер воно викликало тривогу, бо гніді, сірі та вороні коні стали якимись просто брудними, й тільки білі ряхтіли різучим білим вогнем. Блякло-сірим зробилося й небо.

Цар також помітив щось незвичне й сказав:

— Наче ж і хмар немає...

Ще було далеко до полудня, а небо ставало по-вечірньому сірим і важким.

Артабан випадково глянув на полотнище воза, й під ложечкою в нього зассало. Не повіривши своїм очам, він ще раз глянув на густе, пофарбоване зеленим єгипетським порошком полотнище; тепер уже сумнівів не було.

Якась невблаганна небесна чорна сила ковтнула півсонця, й воно крізь полотно нагадувало зовні убутний місяць у другій чверті. Артабан виглянув з-за полотнища на сонце, але нічого подібного не помітив: сонце різало в очі так само сліпучим вогнем.

Витерши зі старечих очей сльози, він знову глянув на полотнище й знову побачив тільки половину сонячного кружала. Потім воно стало меншати й усихатися й почало нагадувати вузький золотий серп.

Це вже було страшно, про таке співалося в молитвах магів, коли вони приносили новорічні жертви. Злі чорні сили сполчилися проти сил добра й світла, хто переможе: світло чи вічний холод і пітьма?.. Колись давно-давно вже була така сутичка. Бог зла й темряви Анкра-Майнью та його брат, бог світла й добра Ахурамазда, схопилися на життя й смерть. Анкра-Майнью почав долати, останні промені світла вже тонули в пітьмі, та в останню мить Ахурамазда народив із свого ока сина Мітру, який ударив на Анкра-Майнью всіма своїми списами-променями й загнав його в найглибші земні глибини. А людям подарував священний живий вогонь, щоб могли боронитися від Анкра-Майнью та його підступних демонів-дайвів, аж поки на землі настане вічне царство світла й добра.

Можливо, зараз на небі відбувалося не зовсім те саме, бо Ахурамазда породив собі сина-спільника дуже давно, і все-таки там творилося щось моторошне. Раптом сонце перестало просвічувати крізь полотно навіть тоненьким серпом, навколо запала нічна темрява, перелякано зафоркали коні й відчайдушними голосами заревли мули та віслюки. Тепер уже й білі коні в першому ряду тисячі «безсмертних» були сірими, але Артабан подумав зовсім недоречне в таку хвилину загального переляку: звідки тут узялося стільки в'ючних обозних віслюків?

Повз критий царський візок пробіг із смолоскипом у руках верховний маг Ахурамазди.

— Покайтеся в гріхах своїх!.. Кланяйтеся вогневі! Інакше око Ахурамазди навіки відвернеться од нас!..

Маг пробіг далі, але домігся свого: пробудив у серці Царя царів слова щирої молитви. Цар зіскочив з воза й уклякнув просто в пилюці, здійнявши руки до неба, де замість сонця ряхтів тільки вузенький світляний поясочок білястих вій. То було велике заплющене боже око.

— Розплющ, Мітро, око своє!.. Зглянься!.. Зглянься!.. — заволав цар. А вздовж уже невидимої дороги спалахували смолоскипи, голосили люди й моторошно ревли віслюки, нажахані кінцем світу.

Після того, як сонце на певний час погасло серед білого дня, в перському стані почалася справжня трусанина. Дехто називав ту жахливу подію затемненням сонця, бо один із Семи найбільших Мудреців Світу Фалес із міста Мілета ще в перший рік 45-ї Олімпіади передбачив затемнення Сонця Землею, яке мало статися в третій рік 47-ї Олімпіади, тобто через десять літ. Але більшість персів та представників інших племен у війську перського царя Хтайарші вважали це знаменням небожителів, яке віщувало про великі нещастя. Ні в день після затемнення, ні наступного ранку жоден з полків не рушив далі, хоч малі воєводи за наказом великих воєвод і самого Хтайарші робили все можливе, щоб зрушити це неосяжне море людей.

І коли в таких марних намаганнях підняти войовничий дух раті минуло понад