Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста, Чарльз Діккенс"

На острові Джекоба пакгаузи стоять порожні: дахів на них немає, стіни розвалюються, замість вікон - зяючі отвори, двері повипадали на вулицю, а з почорнілих коминів уже давно не куриться дим. Тридцять чи сорок років тому, до того як банкрутство й тяганина в канцлерському суді 48 розорили цю місцевість, вона процвітала, а тепер це справжнісінька пустка. Будинки не мають господарів; двері розчинені навстіж, і туди заходять усі, в кого вистачає на те сміливості; там вони живуть, там і вмирають. Тільки велика потреба в потаємній схованці або ж безнадійна скрута можуть змусити людину шукати собі притулку на острові Джекоба.

В кімнаті на горішньому поверсі однієї з тих будівель - у великому напівзруйнованому домі, в якому ще збереглися міцні двері та вікна і який стояв осторонь і був звернений, як і інші будинки, затиллям на рів,- сиділи троє чоловіків; вони час від часу стривожено й промовисто поглядали один на одного, але похмуро мовчали. Це були Тобі Крекіт, містер Чітлінг і третій - грабіжник років п’ятдесяти; обличчя його було спотворене перебитим у бійці носом і жахливим шрамом, здобутим, мабуть, за таких самих обставин. Це був збіглий каторжник Кегс.

- Було б краще, любий друже, якби ти,- звернувся Тобі до містера Чітлінга,- замість з’являтися сюди, знайшов собі якийсь інший притулок, коли в двох старих запахло смаленим.

- І справді, чого це ти, бовдуре, сюди припхався? - спитав Кегс.

- Оце маєш! А я гадав, ви зустрінете мене привітніше,- сумно мовив містер Чітлінг.

- Слухай, хлопче,- почав Тобі,- коли чоловік живе відлюдно, як от я, і тому має надійну схованку, куди не стромить носа жодна нишпорка, то йому не дуже-то безпечно вітати в себе молодого джентльмена - хоча він порядний і приємний партнер, коли є час перекинутися в карти,- якщо цей джентльмен потрапив у таке становище, як ти.

- А надто коли в цього відлюдника гостює його приятель, який повернувся з далеких країв раніше, ніж можна було сподіватися, і через свою сором’язливість не бажав одразу ж по приїзді стати перед суддями,- докинув містер Кегс.

На якусь хвилю запала мовчанка, а тоді Тобі Крекіт, ян видно, розуміючи, що всі його спроби зберегти свій звичний безтурботно-розв’язний тон будуть марні, обернувся до Чітлінга й спитав:

- А коли схопили Фейгіна?

- Саме в обід - о другій годині пополудні. Нам із Чарлі пощастило вибратися через димар пральні, а Болтер заліз у порожню бочку, головою вниз, але ноги в нього а біса довгі й стирчали назовні, тож і його схопили.

- А Бет?

- Бідолаха Бет! - мовив Чітлінг, і обличчя його ще дужче спохмурніло.- Вона пішла подивитися, кого вбито, та й ураз з’їхала з глузду: як почне репетувати на весь голос, як почне битися головою об стіну… На неї накинули гамівну сорочку й відвезли до лікарні. Там вона і лишилася.

- А де ж Чарлі Бейтс? - запитав Кегс.

- Блукав десь неподалік, щоб не з’являтися сюди, поки не смеркне, але скоро вже прийде,- відповів Чітлінг.- Тепер більше нікуди йти, бо в «Каліках» усіх переловили, і в буфетній - я ходив туди й сам бачив - повно-повнісінько нишпорок.

- Оце таки халепа,- мовив Тобі, кусаючи губи.- Не один попрощається з життям.

- Тепер саме триває судова сесія,- сказав Кегс.- Якщо швидко поведуть слідство і Болтер викаже всіх спільників,- а він це неодмінно зробить, судячи з того, що він уже наговорив,- тоді суд може звинуватити Фейгіна як співучасника вбивства і цієї ж п’ятниці оголосити вирок. А ще за тиждень він уже теліпатиметься на шибениці, побий мене грім!

- Ви б почули, який галас зчинила юрба,- оповідав Чітлінг.- Полісмени відбивалися, мов дияволи, бо інакше старого розірвали б на шматки. Його вже збили були з ніг, але полісмени оточили його кільцем і почали прориватися крізь натовп. Треба було бачити, як він, весь у грязюці та крові, озирався на всі боки й тулився до фараонів, ніби до своїх найліпших друзів. Як зараз бачу: ледве тримаючись на ногах, бо на них навалюється натовп, вони тягнуть його за собою; як зараз бачу: люди підскакують за спинами інших, шкірять зуби і пориваються до нього. Бачу кров у нього на голові і на бороді, чую крик жінок - вони продираються у саму гущу натовпу на перехресті, присягаючись, що вирвуть у нього з грудей серце.

Охоплений жахом, свідок цього видовища затулив вуха долонями, підвівся із заплющеними очима і, мов божевільний, рвучко заходив по кімнаті.

Він бігав без упину, а двоє інших сиділи мовчки, втупивши погляди в підлогу, коли раптом на сходах щось наче зачалапало і крізь розчинене вікно до кімнати вскочив Сайксів собака. Вони кинулися до вікна, потім вибігли на сходи, а далі - на вулицю. Собака не побіг за ними, і хазяїна його ніде не було видно.

- Що б це означало? - спитав Тобі, коли всі троє повернулися до кімнати.- Він не наважиться прийти сюди. Я… я сподіваюся, що не наважиться.

- Якби він прямував сюди, то прийшов би разом із псом,- зауважив Кегс і нахилився над собакою, який простягся на підлозі, важко сапаючи.- Еге, та він зовсім вибився із сил, дайте йому попити.

- Випив усе, до останньої краплини,- сказав Чітлінг, що мовчки стежив за собакою.- Весь у болоті, лапи покалічені, очі злиплися. Очевидячки, здалека біг…

- Звідки ж він узявся? - вигукнув Тобі.- Він, звичайно, оббігав і інші наші притулки і, наразившись там на чужих людей, прибіг сюди. Але де був собака перед тим, як він опинився тут сам, без нього?

- Не міг же він… (всі уникали назвати вбивцю на ім’я) не міг же він укоротити собі віку, як ви гадаєте? - спитав Чітлінг.

Тобі похитав головою.

- Якби це було так,- сказав Кегс,- собака потяг би нас до того місця, де це сталося. Ні, я так міркую: він утік