Читати книгу - "Казки роботiв. Кiберiада"

Але мікрофона в нього не було. Не було нічого… Чому вони не дали отрути? Напевно, не була потрібна.

В далені із–за дерев з'явився будинок, яскраво освітлений, галасливий, в темний парк лилася музика. На газонах тремтів відблиск вікон. На другому поверсі горіли справжні свічки, у канделябрах. Тепер він почав рахувати стовпи огорожі, біля одинадцятого сповільнив крок, зупинився в тіні, що падала від дерева, торкнувся пальцями дротяної сітки, вона, пружинячи, піддалася; потім трохи наступив на її нижню частину, яка не була зчеплена з верхньою, переступив перешкоду – і ось він уже в саду. Перебігаючи від тіні до тіні, він опинився біля висохлого фонтану. Тут він вийняв з кишені склянку, нігтем підрізав плівку, якою вона була заклеєна, зірвав її, зім'яв і відправив до рота, щоб тут же запитати її маленьким ковтком вермуту. Тепер, тримаючи склянку аперитиву в руці, він, більше не ховаючись, рушив посередині доріжки прямо до будинку, без поспіху – гість, що повертається з короткої прогулянки, перегрівся танцюючи та вийшов у пошуках прохолоди… Кресслін підніс до носа хустинку, перекладаючи склянку з руки в руку, коли проходив між тінями тих, хто стояв з обох боків дверей. Він не бачив облич, відчував лише неуважні проваджаючі його погляди.

Світло було майже блакитним на перших сходах, тепло–жовтим на других; музика грала вальс. Гладко, подумав він. Чи не надто гладко?

У залі було тісно. Він не одразу її помітив. Йому залишалося зробити два кроки до неї. Її оточували чоловіки з орденськими стрічками у петлицях, як раптом на іншому кінці зали пролунав гуркіт – хтось упав. Спіткнувся якийсь лакей у лівреї, та так незручно, що піднос, обставлений келихами, вилетів у нього з рук, бризкаючи білим і червоним вином. Що за тюлень! Ті, що оточували Севінну як по команді повернули голови в той бік. Лише Кресслін продовжував дивитися на неї. Цей погляд спантеличив її, хоч і був ледве вловимий.

– Ви мене не впізнаєте?

– Ні.

Вона сказала "ні", щоб відштовхнути, відкинути його. Він спокійно посміхнувся:

– А карого поні пам'ятаєте? З білою стрілкою над копитом? І хлопчика, який налякав його м'ячем?

– Так це ви?

– Я.

Їм не знадобилося знайомитись, раз вони знали один одного з дитинства. Він танцював з нею лише один раз. Потім більше тримався на відстані. Зате вже після першої години ночі вони разом вийшли в парк. Вийшли через двері, про які знала лише вона. Прогулюючись з нею алеями, він то тут, то там помічав людей, що стояли в тіні дерев. Скільки ж їх! А він їх навіть не помітив, перелазячи через сітку. Дивно.

Севінна дивилася на нього, її обличчя біліло у світлі місяця, котрий після опівночі таки прорвався крізь хмари – як і очікувалося.

– Я б вас не впізнала. А все ж таки ви мені когось нагадуєте. Не того хлопчика. Когось іншого. Дорослого.

– Вашого чоловіка, – відповів він спокійно. – Коли йому було двадцять шість років. Ви, мабуть, бачили знімки.

Вона заморгала.

– Так. Звідки ви це знаєте?

Він усміхнувся.

– За обов'язками. Преса. Тимчасово – військовий кореспондент. Але з громадянським минулим.

Вона не звернула уваги на його слова.

– Ви з тих же місць, що і я. Дивовижно.

– Чому?

– Якось… це навіть турбує мене. Я не знаю, як це висловити, – я майже боюся.

– Мене?

Він був щирий у своєму подиві.

– Ні, що ви. Але це ніби дотик долі. Ця ваша схожість і те, що ми знали одне одного ще дітьми.

– Що ж тут такого?

– Я не можу вам пояснити. Це лише натяк на ту ніч. Начебто це щось передзнаменує.

– Ви забобонні?

– Повернемося. Тут холодно.

– Ніколи не треба тікати.

– Про що це ви?

– Не слід тікати від долі. Це неможливо.

– Звідки вам знати?

– Де тепер ваш поні?

– А ваш м’яч?

– Там, де і ми будемо через сто років. Усі речі розчиняються у часі. Нема кращого розчинника, ніж він.

– Ви говорите так, ніби ми з вами старі.

– Час убивчий для старих. І незрозумілий для всіх.

– Ви думаєте?

– Я знаю.

– А якби?… Ні, нічого.

– Ви хотіли щось сказати?

– Вам здалося.

– Ні, не здалося, бо я знаю, що ви мали на увазі.

– Що ж?

– Одно слово.

– Яке?

– Хронда.

Вона здригнулася. То був страх.

– Що ви…

– Не бійтеся, прошу вас. Ми обоє лише двоє сторонніх, які знають це слово, крім вашого чоловіка і фахівців доктора Суові. Тих, із центру Негген.

– Що ви знаєте? Звідки?

– Я знаю те саме, що й ви.

– Не може бути. Це ж таємниця.

– Тому я й не говорив цього слова нікому, крім вас. Я знав, що вам воно відомо.

– Як ви могли це дізнатися? Ви дуже ризикуєте. Чи розумієте це?

– Я нічим не ризикую, бо мої відомості не більші і не менш легальні, ніж ваші. З тією різницею, що я знаю, від кого ви їх отримали, а ви не знаєте, звідки їх я отримав.

– Ця різниця не на вашу користь. Звідки ви взнали?

– А сказати вам, звідки дізналися ви?

– Можливо, ви знаєте і… коли?

– Найближчим часом.

– Найближчим! Ви нічого не знаєте! – Вона затремтіла.

– Я не можу вам сказати. Не маю права.

– А те, що вже сказали?

– Це не більше того, що сказав вам ваш чоловік.

– Хіба хто... Звідки ви знаєте, що це він?

– Ніхто з уряду, крім прем'єра, не знає. Прем'єра звати Моррібонд. Далі все просто, чи не так?

– Ні… Але яким чином? А! Підслуховування?

– Ні. Не думаю. Не було потреби. Він просто мусив вам сказати.

– Чому? Чи не думаєте ви, що я…

– Ні. Саме тому, що ви ніколи б цього не вимагали. Він мав сказати, бо хотів дати вам щось, що мало для нього найвищу цінність.

– Значить, не підслуховування, а лише психологія?

– Так.

– Котра година?

– Без шести хвилин два.

– Не знаю, що станеться з усім