Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Видозмінений вуглець 📚 - Українською

Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

317
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Видозмінений вуглець" автора Річард К. Морган. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 125 126 127 ... 137
Перейти на сторінку:
палубу.

Зачинилися двері, і залунали тихі кроки, що наближалися до мене. Я різко напружився. Ортеґа та її супровід ішли в мій бік. Цього ніхто не очікував. На кресленнях головні посадкові майданчики були попереду Кавахариної каюти, і я піднявся з заднього боку, зважаючи на це. Здавалося, немає жодних причин вести Ортеґу та Баутісту до корми.

Паніки не було. Натомість у мене в голові промайнув холодний аналог адреналінової реакції, залишивши по собі студене зібрання достовірних фактів. Ортезі та Баутісті ніщо не загрожує. Вони, напевно, прийшли тим шляхом, яким і йдуть, бо інакше це б якось прокоментували. Мені здавалося, що, як вони проминуть коридор, у якому стою я, їхньому супроводу вистачить лише позирнути вбік, щоб мене побачити. Ця зона була добре освітлена, а схованок у межах досяжності не було. З іншого боку, оскільки температура мого тіла була нижче кімнатної, мій пульс сповільнився до краю, а дихав я так само повільно, більшість сублімінальних чинників, які змушують працювати чуття дотику в нормальної людини, зникли. Звісно, за умови, що супровідники були в нормальних чохлах.

Якщо ж вони завернуть у цей коридор, щоби пройти сходами, якими я спустився…

Я притулився до стіни, перевів осколковий пістолет на мінімальне розсіяння й перестав дихати.

Ортеґа. Баутіста. Двоє доглядачів ішли ззаду. Вони були так близько, що я міг би витягнути руку й торкнутися волосся Ортеґи.

Ніхто не озирнувся.

Я дав їм одну хвилину, а тоді знову почав дихати. Далі перевірив коридор в обох напрямках, хутко зайшов за ріг і постукав у двері руків’ям осколкового пістолета. Не чекаючи на відповідь, зайшов усередину.

Розділ сорок перший

Кімната мала саме такий вигляд, як розповідав Міллер.

Двадцять метрів завширшки, стіни з невідбивального скла, що хилилися всередину від стелі до підлоги. Ясної днини на цьому схилі, певно, можна було лежати, дивлячись на море за кілька тисяч метрів унизу. Декор там був скромний і значною мірою продиктований тим, що Кавахара виросла на початку тисячоліття. Стіни були димчасто-сірі, підлога — скляна, а освітлення забезпечували поробки оригамі, виготовлені з листів ілюмінію та насаджені на залізні штативи в кутках кімнати. З одного боку кімнати виділялася масивна плита з чорної сталі, що, певно, слугувала письмовим столом, а з іншого стояло кілька крісел сланцево-сірого кольору, що оточували жаровню, начебто зроблену з бочки для нафти. За кріслами розташовувалися аркові двері, що, як припускав Міллер, вели до спального приміщення.

Над столом неквапливо погойдувався покинутий голодисплей з даними. Рейлін Кавахара стояла спиною до дверей, видивляючись на нічне небо.

— Щось забули? — відсторонено запитала вона.

— Ні, нічого.

Я побачив, як напружилася її спина, коли вона почула мій голос, але повернулася вона неспішно і плавно, а крижаного спокою на її обличчі не порушив навіть помічений осколковий пістолет. Голос у неї був майже такий само байдужий, як і до повороту.

— Хто ви? Як сюди потрапили?

— А подумайте, — я показав рукою на крісла. — Сядьте отам, розслабте ноги, поки будете думати.

— Кадмін?

— Тепер ви мене ображаєте. Сядьте!

В її очах я прочитав, що до неї раптом дійшло.

— Ковач? — її губи скривилися в неприємному осміху. — Ковачу, дурний, дурний засранцю. Ти хоч уявляєш, чого тільки-но себе позбавив?

— Я сказав: сядь.

— Вона поїхала, Ковачу. Повернулася на Світ Гарлана. Я свого слова дотримала. А що ти, по-твоєму, тут робиш?

— Я тобі повторювати не буду, — м’яко промовив я. — Або ти негайно сядеш, або я розтрощу тобі колінну чашечку.

Кавахара, не припиняючи нещиро всміхатися, сантиметр за сантиметром опустилася в найближче крісло.

— Чудово, Ковачу. Сьогодні ми гратимемо за твоїм сценарієм. А тоді я накажу притягнути ту рибачку Сахіловську назад, сюди, і тебе разом з нею. Що ти збираєшся утнути? Вбити мене?

— За потреби — так.

— За що? Річ у якомусь моральному принципі? — Кавахара зробила такий наголос на двох останніх словах, що вони прозвучали, як назва якогось товару. — Може, ти дещо забуваєш? Якщо ти вб’єш мене, близько вісімнадцяти годин по тому система віддаленого зберігання в Європі це помітить, а тоді перечохлить мене станом на останнє оновлення. А новій мені знадобиться не надто багато часу, щоби здогадатися, що тут сталося.

Я сів на край крісла.

— Ой, я не знаю. Згадай, скільки часу витратив Банкрофт, а він же досі не знає правди, чи не так?

— Річ у Банкрофті?

— Ні, Рейлін. Річ у нас із тобою. Тобі слід було залишити Сару у спокої. Тобі слід було залишити у спокої мене, поки ти мала можливість.

— Ой-й-й, — промурчала вона, вдаючи материнський тон. — Тобою маніпулювали? Вибач, — вона так само різко відкинула цей тон. — Ти посланець, Ковачу. Ти живеш маніпуляціями. Ми всі ними живемо. Ми всі живемо у великій матриці маніпуляцій, а намагання залишатися на коні — це суцільна боротьба.

Я захитав головою.

— Я не просив, щоб мене втягували.

— Ковачу, Ковачу, — обличчя Кавахари раптом набуло майже ніжного виразу. — Ніхто з нас не просить, щоб нас втягували. Думаєш, я просила можливості народитись у Фіжн-Сіті в батька — карлика з перетинчастими руками та матері — психованої повії. Думаєш, я про це просила? Нас не втягують, нас закидають, а далі просто треба тримати голову над водою.

— Або лити воду іншим у горло, — дружньо погодився я. — Ти, як я розумію, вдалася в матір?

Кавахарине обличчя на мить уподібнилося до вирізаної з бляхи маски, за якою шаленіла піч. Я побачив, як в її очах спалахнула лють, і, якби не «старий з косою», що допомагав мені залишатися холодним, я би злякався.

— Убий мене, — лаконічно промовила вона. — І візьми від цього якнайбільше, бо ти ще будеш страждати, Ковачу. Думаєш, оті горопашні революціонери з Нового Пекіна страждали, коли гинули? Я вигадаю нові межі для тебе та твоєї пропахлої рибою сучки.

Я хитнув головою.

— Я так не думаю, Рейлін. Розумієш, твій голкокидок з оновленням відбувся хвилин з десять тому. А я по дорозі сюди влаштував занурення по неї. Ми нічого не вкрали — тільки додали до передачі ролінґівський вірус. Зараз він уже в ядрі, Рейлін. Твоє віддалене сховище заражено.

Вона примружила очі.

— Брешеш.

— Не сьогодні. Тобі сподобалася робота Айрін Елліотт у «Розрядись»? Що ж, тобі варто побачити її на віртуальному форумі. Б’юсь об заклад, що їй у тому голкокидку вистачило часу, щоб зібрати півдесятка психокрихт. Сувенірів. Навіть колекційних предметів, оскільки, якщо я щось знаю про стекових інженерів, то вони герметично закриють твій віддалений стек швидше, ніж політики виїздять із

1 ... 125 126 127 ... 137
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Видозмінений вуглець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Видозмінений вуглець"