Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Ні. Ні. Ні. Вони не могли. Не могли так вчинити зі мною.

Перед очима все пливе. Здається, ніби моє серце щойно видерли з грудної клітки, залишивши там кровоточиву рану. Не думала навіть, що в штучному тілі можливий такий біль, що виморожує, спалює душу на попіл.

Дивлячись у спину на-арам, я сама не помічаю, як осідаю на підлогу. Очі палить вогнем. Повітря не вистачає. Хочеться щось сказати їм услід, крикнути, але з горла виривається лише задушений хрип.

Краще б я померла, ніж це відчувати.

− Як шкода, − співчутливо тягне Хамана, раптом опинившись за моєю спиною. Схиляється до мене, торкаючись губами вуха. − Бачиш, які вони? Чоловіки, − пирхає зневажливо, з ненавистю. − Усі вони такі. Використовують, граються, зраджують. Хіба варті ці тварюки твого болю, твоєї відданості?

Напевно ні. Я не знаю... нічого не знаю... не можу дихати.

Двері за на-агарами зачиняються. Назавжди відсікаючи мене від тих, кого я встигла полюбити всією душею та всім своїм наївним, дурним біосинтезоїдним серцем. Я знала, що місія для них понад усе, але не думала, що це буде так боляче.

Почути подібне, побачити їхню байдужість…

За що вони зі мною так?

− Ур-р-р, − несміливо подає голос Тріскальце, ласкаво штурхаючи чолом мені в плече. Треться, наче великий лагідний кіт. Наче намагається втішити.

− Що зі мною тепер буде? − запитую хрипко, на автоматі погладивши друга гусінь.

Обійшовши мене, Хамана стає навпроти, дивиться тепер у вічі, зачаровуючи бездонною пітьмою свого погляду.

− Тепер ти зможеш приймати рішення сама. І якщо погодишся поступитися мені цим тілом, я поверну твій розум у твоє власне, – обіцяє вона.

Звучить… обнадійливо.

Може, повернувшись, я забуду все це? Забуду їх. Позбудуся цих проклятих почуттів. І перестану відчувати себе пробитою наскрізь?

− Що для цього потрібно? – уточнюю неживим тоном.

− Лише твоя добровільна згода й один нескладний ритуал, − чую у відповідь.

У мене мало не виривається безрозсудне «Згодна», але щось смикає всередині, змушуючи зупинитися. Навіть у такому розчавленому змертвілому стані я не можу просто так взяти і довіритися.

− Я… я можу подумати? – підіймаю погляд на свою співрозмовницю.

Прекрасне, хиже обличчя на мить спотворюється досадою. Але вона швидко себе опановує.

− Звичайно, − воркує ласкаво. − Трішки часу на роздуми я можу тобі дати.

− Ур-р-р-р, − Тріскальце забирається до мене на коліна, даючи прекрасний привід відвести нарешті погляд від моєї моторошної співрозмовниці.

Вона досі лякає мене до дрожу. Ще більше тепер, коли мене їй просто віддали. Покинули на поталу. Неначе непотрібну річ.

Думка обпалює льодом, змушуючи судомно зітхнути. Розсіяна погладжуючи свого маленького товариша, я знову кидаю хворий погляд на двері, за якими зникли на-агари. Зуби зводить гіркотою. У голові досі не вкладається те, що сталося. Їхній вчинок. Як би я себе не переконувала, що вони мені нічим не зобов'язані, як би не намагалася прийняти той факт, що обов'язок для них набагато важливіший, душу все одно роз'їдає пекуча образа і гнів.

Як вони могли бути настільки цинічними, жорстокими? Настільки байдужими… Як могли мене так принизити? Кинути... За що?

Після всього, що було між нами, після того, як вони мене захищали, і обіцяли допомогу. Невже всі їхні слова, натяки, усі погляди, уся ніжність та турбота були брехнею, грою? Я не чекала від на-агарів кохання – це було б, мабуть, наївно з мого боку. Не давала волі своїм безнадійним сподіванням на наше неможливе спільне майбутнє. І точно не чекала, що брати заради мене підуть на ризик і якісь жертви.

Але та безсердечна байдужість, яку вони продемонстрували... Ні, не розумію. Не можу зрозуміти.

Біль у грудях шириться, отрутою розтікаючись по венах. Отруюючи, здається, все моє єство.

− І довго ти ще збираєшся сидіти тут і жаліти себе? − несхвально цікавиться Хамана, змушуючи здригнутися. – Ти тепер вільна від них. Забудь. Твоє майбутнє залежить від тебе. Якщо приймеш мої умови, повернешся додому до свого тіла. А якщо визнаєш мене своєю Богинею, отримаєш усе, чого тільки забажаєш.

Ого. Ставки зростають? І все-таки яка ж вона сука.

− Серйозно? Все, чого забажаю? − повертаю до неї голову. Злість закипає в душі ще з більшою силою.

От хто винен у всьому. От через кого я зараз тут, а ті, кого я люблю, вибрали не мене. Заради чого?

− Так, дитинко, − поблажливо тягне це підступне створіння. − Я не залишаю без нагляду тих, кого... врятувала. І навіть коли ти опинишся вдома, зможу дати тобі дуже багато чого. Успішність, статки, владу, чоловіків. Чого ти бажаєш?

Тепер її пропозиція здається мені ще більш підозрілою. Чого це раптом я маю визнавати своєю богинею цю дивну особу, якою б всесильною надістотою вона не була? І з якого дива вона пропонує мені всі ці сумнівні блага?

Можливо, варто дізнатися більше, щоб зрозуміти, що їй справді від мене потрібно? Чи дійсно справа в моєму біосинтезоїдному тілі?

− А якщо я хочу… повернути їх? − закидаю вудку, кивнувши на двері.

− Ну, якщо вони тобі так уже потрібні, − цинічно пирхає Хамана, − зроблю так, що приповзуть до твоїх ніг.

Ой-ой. Може когось і спокушає подібна перспектива, але точно не мене. Якщо я їм не потрібна, то вони мені поготів. Надто, якщо плазуватимуть.