Читати книгу - "Останній дон"

— Ну, ти мені до вподоби, — тішився Шаркі, недбало запихаючи гроші до кишені штанів. — Ти, бачу, не в тім'я битий і знаєш, що балакучим роблять гроші, а не всілякі вигадки.

Вони сіли за невеликий круглий столик на задній терасі бунгало, звідки видніло Тихоокеанське шосе, а за ним піщані пляжі й вода, і пили пиво просто з пляшок. Шаркі ляскав себе рукою по кишені, пересвідчуючись, що гроші ще й досі там.

— Якщо я почую правду, — заговорив Кросс, — тут є для тебе ще двадцять тисяч доларів, які я одразу й віддам. Згодом, якщо мовчатимеш, що я заходив сюди, я навідаюсь десь за два місяці і привезу ще п'ятдесят тисяч.

Шаркі всміхнувся, але тепер його обличчям промайнула тінь недовіри.

— Через два місяці тобі вже буде байдуже, розповім я чи ні, так? — запитав він.

— Атож.

Шаркі нараз споважнів і заявив:

— Я тобі не казатиму нічого, що могло б когось звинуватити.

— Гай-гай, тоді ти не знаєш, хто я насправді. Може, тобі краще знову подзвонити до Полларда.

— Я знаю, хто ти, — коротко відказав Шаркі. — Джім Лоузі говорив мені, щоб я ставився до тебе справедливо. І то завжди. — І Шаркі прибрав позу уважного слухача, що становила частину його професії.

— Ти і Джім Лоузі були партнерами протягом останніх десяти років, і ви обоє чимало заробляли ще й збоку. А потім ти пішов у відставку. Мені хотілося б знати чому.

— Отже, ти прийшов розвідати про Джіма, — зітхнув Шаркі. — Це дуже небезпечно. Джім — найсміливіший і найвправніший поліцай, якого я коли-небудь знав.

— А як щодо чесності? — запитав Кросс.

— Ми були поліцаями, і то в Лос-Анджелесі. Ти хоч знаєш, що це, в біса, означає? Якби ми працювали по-справжньому і витрушували лайно з жовтозадих та чорнопиких, нас звинуватили б і ми б утратили роботу. Без усякого клопоту ми могли заарештувати тільки білих негідників, які мали гроші. Дивись, я не маю упереджень, але чому я повинен запроторювати до в'язниці білих хлопців, тоді як до решти мені зась? Де ж тут правда?

— Але, як я знаю, в Джіма повні груди медалей. І ти теж дещо отримав.

— У тому місті, — зневажливо стенув плечима Шаркі, — не можна не стати героєм-поліцаєм, якщо маєш бодай дрібку духу. Чимало з тих гнид не знали, що можна й далі провадити свій бізнес, якщо тямити, як звертатись до нас. А дехто з них був природжений убивця. Отже, ми мали боронитись, і нам дісталися медалі. Повір мені, ми ніколи не прагнули встряти в бійку.

Кросс сумнівався в усьому, що казав йому Шаркі. Джім Лоузі, попри своє вишукане вбрання, був ґевал ще з колиски.

— Ви були партнери геть в усьому? — запитав Кросс. — Ти знав усе, що діється?

— Із Джімом Лоузі? — засміявся Шаркі. — Та він завжди був паном. Часом я й не знав до ладу, що ми робимо. Я навіть не знав, скільки нам плататимуть. Джім заправляв геть усім і давав мені те, що, за його словами, становило мій справедливий пай. — Шаркі на хвилину замислився. — Він мав свої власні правила.

— Тож як ви робили гроші?

— Ми регулярно брали хабарі з кількох великих гральних синдикатів. Часом нам платили торгівці наркотиками. Певний час Джім Лоузі не хотів брати гроші з продажу наркотиків, та коли їх став брати кожнісінький поліцай, то вже брали й ми.

— А ти й Лоузі коли-небудь використовували негра на ймення Марлоу, щоб той виказував шишок наркотичної торгівлі?

— Ще б пак, — відповів Шаркі. — То був чудовий хлопець, що боявся власної тіні. Ми завжди його використовували.

— Отже, — розпитував Кросс, — ти здивувався, почувши, що Лоузі вбив його, коли той утікав, скоївши грабунок з убивством?

— Хай йому біс, нітрохи. Наркоманам голова таки баламутиться. Але вони такі нікчеми, що завжди все напартачать. А Джім у таких ситуаціях ніколи не попереджає, як нас учили, а мерщій стріляє.

— Але хіба це не дивний збіг, — не вгавав Кросс, — що їхні стежки отак перетнулися?

Обличчя Шаркі, здається, вперше втратило властиву йому незворушність і повилося смутком.

— Цей збіг підозрілий, — мовив він. — І взагалі ця справа підозріла. А тепер, гадаю, я маю тобі дещо сповістити. Джім Лоузі був сміливець, жінки любили його, а чоловіки завжди шанували. Я був його партнер і теж шанував його. Але правда в тому, що він завжди був підозрілий.

— Отже, там могла бути якась змова, — виснував Кросс.

— Ні, ні, — заперечив Шаркі, — тут треба розуміти. Сама робота вимагає брати хабарі, але аж ніяк не примушує вбивати людину. Джім Лоузі ніколи б такого не вчинив. Я в це ніколи не повірю.

— То чого ж ти пішов у відставку після цього випадку? — спитав Кросс.

— Просто тому, що Джім став дратувати мене.

— Не так давно я бачив Лоузі в Малібу, — провадив далі Кросс, — і він був сам. Тож він часто діє без тебе?

— Іноді, — знов усміхнувся Шаркі. — В тому конкретному випадку він пішов спробувати щастя з актрисою. Ви здивуєтесь, як часто йому щастить злягтися з великими кінозірками. Часом він ходить до когось на ленч і не хоче, щоб я крутився навколо.

— Ще одне, — говорив далі Кросс. — Джім Лоузі расист? Він ненавидів негрів?

— Та звісно! — здивовано глянув на нього Шаркі. — А ти, певне, один з тих засраних лібералів? Гадаєш, що це жахлива річ? Тож піди на дільницю й попрацюй бодай рік. Тоді ти голосуватимеш, щоб їх усіх заперли до зоопарку.

— У мене є ще одне запитання. Ти коли-небудь бачив його з коротуном у кумедному капелюсі?

— А, тим італійцем, — відповів Шаркі. — Ми сиділи за ленчем, а потім Джім попросив мене вийти. То страшний чоловік.

Кросс сягнув рукою в портфель і витяг іще дві паки грошей.

— Ось двадцять тисяч, — сказав він. — І запам'ятай: як буде язик на припоні, матимеш іще п'ятдесят тисяч. Гаразд?

— Я знаю, хто ти, — кивнув головою Шаркі.

— Звичайно, знаєш. Я казав Поллардові, щоб він розповів тобі.

—