Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

— У четвер.

— А коли ви поїхали до Форт-Скотта?

— У суботу.

— Тобто чотирнадцятого листопада.

Гікокові очі насторожено спалахнули. Його видимо здивувало, звідки це Черч так точно знає число. Та збуджувати в нього підозру було ще рано, і детектив квапливо спитав:

— О котрій годині ви виїхали?

— Після обіду. Ми трохи опорядили мою машину, а потім зайшли перекусити до кафе «Вест-Сайд». Мабуть, десь близько третьої.

— Близько третьої... Смітова сестра чекала на вас?

— Ні. Розумієте, Перрі загубив її адресу. А телефону в неї не було.

— То як же ви думали знайти її?

— Довідатись на пошті.

— І довідались?

— Перрі ходив. Йому сказали, що вона переїхала. Нібито до Орегону. Але нової адреси не залишила.

— Уявляю собі ваше розчарування. Адже ви сподівались одержати такі великі гроші.

— Ну звісно... Ми ж уже твердо надумали їхати до Мексіки. Інакше я нізащо не поліз би в оту халепу з чеками. Але я сподівався... слухайте, я кажу щиру правду... Я думав, коли ми потрапимо в Мексіку й почнемо заробляти гроші, то я зможу розплатитися. За оті чеки.

Слово взяв Най.

— Стривайте, Діку...— Най невисокий на зріст, гарячкуватий, йому нелегко тримати себе в руках; язик у нього гострий і відвертий.— Я хотів би ще трохи спинитися на вашій поїздці до Форт-Скотта,— обережно почав він.— Коли ви дізналися, що Смітова сестра там уже не живе, як ви вчинили далі?

— Погуляли по місту. Випили пива. Тоді поїхали назад.

— Тобто додому?

— Ні. До Канзас-Сіті. Спинилися в заїзді «Зесто». З’їли по біфштексу. Потім подалися до Вишневого ряду.

Ні Най, ні Черч не знали, що таке Вишневий ряд.

— Ви жартуєте? — здивувався Гікок.— Та його ж з пав кожен канзаський полісмен!

Коли обидва детективи підтвердили свою необізнаність, він пояснив, що це паркова алея, де завжди прогулюються «професіоналки». Тоді додав:

— Але чимало й аматорок. Медсестри, секретарки. Мені там не раз добряче щастило.

— Ну, а того вечора як? Пощастило?

— Не сказав би. Довелося підчепити по звичайній шльондрі.

— Як їх звали?

— Мілдред... А другу, ту, що була з Перрі, здається, Джоан.

— Опишіть їх.

— Мабуть, вони були сестри. Обидві біляві. Пухкенькі... Я не дуже добре пам’ятаю. Ми, розумієте, купили пляшку «Цвіту помаранчі»,— це горілка з апельсиновим соком,— і я трохи захмелів. Почастували й дівчат, а тоді повезли їх до «Веселої гавані». Ви, певне, й про «Веселу гавань» не чули?

Ні, вони не чули.

Гікок усміхнувся й знизав плечима.

— Це по дорозі на Блу-Рідж. Вісім миль на південь від Канзас-Сіті. Такий собі мотель з нічним клубом. Платиш десять доларів і дістаєш ключ від окремої хатинки.

Він описав будиночок, у якому вони вчотирьох нібито провели ніч: два широких ліжка, старий рекламний календар на стіні, радіо, що його можна послухати, лише заплативши двадцять п’ять центів... Його спокійна, детальна розповідь вразила Ная — адже хлопець, безперечно, брехав. А що, як ні?.. Чи то від грипу й температури, чи то від раптового сумніву, Ная нараз пройняв холодний піт.

— А вранці ми прокинулися й побачили, що вони обікрали нас і вшились,— провадив далі Гікок.— Ну, з мене вони не дуже поживилися. А от у Перрі забрали гаманця — там було щось сорок чи п’ятдесят доларів.

— Що ж ви зробили?

— А що було робити?

— Могли заявити в поліцію.

— Ха! Заявити в поліцію! Наче ви не знаєте, що достроково звільненим не можна випивати. Ані зустрічатися ні з ким із колишніх...

— Ну гаразд, Діну. Отже, маємо вже неділю. П’ятнадцяте листопада. Розкажіть нам, що ви робили того дня, відколи покинули «Веселу гавань».

— Ми поснідали в придорожній закусочній біля Хеппі-Гілла. Тоді поїхали до Олейта, і я залишив Перрі в готелі, де він спинився. Здається, це було десь близько одинадцятої. Потім поїхав додому й пообідав зі своїми. Як завжди в неділю. Потім дивився телевізор — передавали баскетбол чи, може, футбол. Я страшенно стомився.

— Коли ви зустрілися зі Смітом після того?

— У понеділок. Він прийшов до мене на роботу. До автомайстерні Боба Сендза.

— Про що ви розмовляли? Про Мексіку?

— Атож, ми не облишили свого наміру. Хоча й не дістали грошей, на які сподівалися там влаштуватись і пристати до якогось діла. Але нам дуже хотілося поїхати, і ми розважили, що варто ризикнути.

— Щоб знову сісти в Ленсінг?

— Та, розумієте, ми про це й не думали. Адже ми не збиралися повертатись до Штатів.

Най, занотовуючи щось у записник, сказав:

— Другого дня після чекової афери, тобто двадцять першого листопада, ви і ваш товариш Сміт зникли. То прошу вас, Діку, розкажіть, де ви були від того дня й аж до моменту, коли вас заарештували в Лас-Вегасі. Коротенько, в загальних рисах.

Гікок свиснув і завів очі догори.

— Ого! — мовив він, а тоді, напруживши свою надзвичайну пам’ять, почав розповідати про їхню довгу дорогу — про оті майже десять тисяч миль, що їх вони з Перрі покрили за останні півтора місяця. Він говорив годину й двадцять п’ять хвилин — від двох п’ятдесяти до чотирьох п’ятнадцяти,— називаючи автостради й готелі, мотелі, річки, міста й містечка, так що Най ледве встигав записувати всі ті нескінченні назви: Апаче, Ель-Пасо, Корпус-Крісті, Сантілло, Сан-Луїс-Потосі, Акапулько, Сан-Дієго, Даллас, Омаха, Світвотер, Стілвотер, Тенвілл, Таллахассі, Нідлс, Майямі, готель «Нуево Уолдорф», готель «Сомерсет», готель «Сімон», мотель «Ероухед», мотель «Черокі» й безліч інших. Він назвав прізвище чоловіка, якому продав свій «шевроле» 1949 року, й признався, що вкрав в Айові, новішу машину. Описав людей, з якими він і його товариш зустрічалися під час своїх мандрів: багату й похітливу вдову-мексіканку, німецького «мільйонера» Отто, двох «паршивих» негрів-боксерів у «паршивому» ліловому «кадилаку», сліпого власника розплідника гримучих змій у Флоріді, немічного діда з онуком та багатьох інших. А закінчивши, згорнув руки й задоволено всміхнувся, ніби чекав похвали за свою щиру, жваву й дотепну розповідь.

Але Най ще не встиг занотувати його останні слова й швидко водив пером по паперу, а Черч ліниво постукував кулаком об долоню й байдужно мовчав. Аж раптом він сказав:

— Гадаю, ви знаєте, чому ми тут.

Гікок підібгав губи й випростався на стільці.

— Мабуть, ви розумієте, що ми не стали