Читати книгу - "Метаморфози"

544 Раптом зітнувшись, повітря лунке й набубнявілі води

545 Зрушили з місця Астрея сини, позмагатись охочі.

546 На одного з них опершись, конопляні линви, що ними

547 Судна фрігійські кріпилися, рве благодатная Мати.

548 Мчать кораблі, нахилившись набік, і в глибінь поринають.

549 Дерево м'якне, однак, набуває властивостей тіла:

550 Де було гнуте судно — голова вже зринає, обличчя;

551 Пальцями весла стають і ногами, що плавати звиклі.

552 Бік, як і був, залишається боком. А балка повздовжня

553 В нижній частині судна — хребетним стовпом уже служить;

554 Щогли та реї — руками й раменами; снасті — волоссям.

555 Синьою барва лишається. В хвилях, котрі нещодавно

556 Страх наганяли на них, почали танцювати грайливо

557 Німфи морські. Хоч вони й на скелястій вершині зростали,—

558 Хвилю шанують м'яку, мов забули, відкіль вони родом.

559 Та не забули того, як натерпілись тяжко на морі,

560 Скільки зазнали пригод, — і не раз підставляли долоні

561 Під корабель, що тонув, якщо тільки не віз він ахейців.

562 Не забували й фрігійського смутку, лихі на пеласгів.

563 Ось чому раді були, як уламки нерітського днища

564 Вгледіли; ось чому раді були, що судно Алкіноя

565 Начеб у землю вросло серед хвиль, почало кам'яніти.

566 Дехто з троянців надію плекав, що, побачивши чудо,—

567 В німф перевтілений флот — перестане рутул воювати.

568 Де там! Боги є свої у обох таборів; є завзятий

569 Дух, що людину з богами ріднить. Вже ні придані землі,

570 Ні володіння владичого тестя, ні ти їх не маниш,

571 Діво Лавініє,— лиш перемога; воюють, бо сором

572 Не воювать на війні. Та побачила, врешті, Венера,

573 Що може син її: Турн поваливсь. Повалилась Ардея,

574 Бо ж опиралась на Турна свого. Та як тільки ворожий

575 Меч підкосив її й попелом теплим засипало крівлі,

576 З жару злетіла нараз ще нікому тоді не відома

577 Птиця і струшує з себе, махаючи крилами, попіл.

578 Голос, і худість, і барва бліда її — все в ній співзвучне

579 З містом, що ворог його захопив; зберегла вона й назву

580 Міста; крильми себе б'є, свою долю оплакує чапля.

581 Мужність Енея тим часом безсмертних богів спонукала

582 Й навіть Юнону саму відцуратися давнього гніву.

583 Саме в ту пору, заклавши основу широкої влади

584 Синові Юлу, дозрів для Олімпу герой Кітерейський.

585 Тут, обійшовши всевишніх богів, охопила Венера

586 Шию отця свого й так почала: «Хоч суворим для мене,

587 Батьку мій, ти не бував, — найніжнішим, молю, будь сьогодні!

588 Хай мій Еней, що тебе, народившись од крові моєї,

589 Дідом назвав, хоч якесь між безсмертними місце посяде

590 З ласки твоєї, кажу, хоч якесь! Він і так уже бачив

591 Тіней оселю німу, він долав уже Стіксові хвилі!»

592 Схвально кивнули боги. Не лишилась байдужою навіть

593 Бога верховного світла жона: добродушно всміхнулась.

594 Батько тоді: «Цього дару достойні ви — й ти, хто благає,

595 Й син твій, за кого благаєш. Роблю тобі ласку цю, доню»,—

596 Мовив. А та розпромінена, батькові склавши подяку,

597 Лине повітрям уже, підганяючи білих голубок,

598 До Лаврентійського берега, де, комишами порослий,

599 В'ється Нумікій, що в море близьке свою хвилю вливає.

600 Все, що в людини є смертне, йому повеліла з Енея

601 Змити й у води морські віднести течією німою.

602 Не забаривсь Рогоносець: слухняний велінню Венери,

603 Все, що в Енеєві смертне було, те забрав із собою,

604 В темному морі втопив, залишив — невмирущу частину.

605 Миром небесним намащує мати очищене тіло

606 Сина свого. До амбросії вливши нектару, торкнулась

607 Уст його — й став невмирущим. Назвали його Індігетом

608 Люди Квіріна; жертовники зводять йому та святині.

609 Потім над Альбою й краєм латинським Асканій двойменний

610 Владу верховну посів. А його спадкоємцем був Сільвій.

611 Згодом — Латин, його син, що отримав і берло владиче,

612 Й давнє ім'я повторив. Після нього був Альба славетний.

613 Далі — Епіт; а за ним і Капет владарем був, і Капій;

614 Капій раніше, однак. А тоді Тіберін став при владі.

615 Той володар, похоронений хвилями Туської річки,

616 Дав їй імення своє. Народився і Ремул од нього.

617 Й Акрот поривистий. Ремул, од Акрота старший літами,

618 Від громового, подібний до грому, загинув удару.

619 Акрот, від брата розважніший, берло до рук Авентіну,

620 Мужу стійкому віддав. Авентіна поховано там же.

621 Де він те берло тримав, — на горбі, що й назвався від нього.

622 А на чолі палатінського люду стояв тоді Прока[51].

623 Саме в ту пору Помона жила. Ні одна з-між латинських

624 Гамадріад не плекала садів із такою любов'ю,

625 Жодна з-між них про плодючість дерев так сердечно не дбала.

626 Звідси й дістала ім'я. До річок, до гаїв не тяглася —

627 Любить село та плодами обтяжену віть яблуневу.

628 Мирний закривлений серп, а не спис у правиці тримає.

629 Ним вона то підітне виноградну лозу розбуялу,

630 То розгалужену парость