Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

— Закінчиться моток, біжіть по новий, — нагадав Андрій.

— Ми ж її знайдемо? — раптом запитала вона. Крізь маску її голос лунав наче здалеку.

Андрій помовчав, ледь помітно хитаючи головою на свої думки. Згадав їхню зустріч у лікарні. І як упевнено вона казала, що Наді більше нема.

«Хто міг вам таке розповісти?»

«Людина з намальованим обличчям».

Нащо Андрій це зробив? Бо хоч би які демони панували над ним, це він сказав цій жінці «ваша дочка мертва». І нехай він цього і не пам’ятає, щось же спонукало його… Невже він теж повірив, що надія буває марна…

— Неодмінно знайдемо, — відповів нарешті Андрій.

Вона кивнула і стиснула вуста, наче боялася, що вони запитають про щось іще. Потім ступила у бік свого коридору.

— Гала…

Вона запитально звела брови.

— Нащо ви намагалися накласти на себе руки? Давно, ще до переїзду сюди.

— Звідки ви знаєте?

— Ви ж бачите, я багато що знаю, — він очікував, що Гала наполягатиме, але вона мовчала. — Мені справді важливо зрозуміти. Якщо хтось таке коїть… Що здатне примусити до цього?

Вона довго не відповідала. Зводила на нього очі й знову опускала. А тоді наче виплюнула це слово:

— Зрада.

— Вас зрадили?

— А це така рідкість?

— Просто… Виходить, що зрадили вас, а ви карали себе ж?

— Не мучте мене… Я так давно не згадувала. Цілу вічність.

— Вибачте.

Вона зітхнула. Їй хотілося піти.

— Моя дівчина вкоротила собі віку, — тихо мовив Андрій. — Я не можу зрозуміти…

— Вас коли-небудь кидали? Викидали, як недопалок? Знаєте, отак-ото, коли спершу розітруть його об край урни…

— Було якось, — серйозно відповів він.

— І як воно? Дуже хотілося жити?

— Як по правді, то не відразу навіть зрозумів, що я недопалок… — він сумно всміхнувся.

— А потім? Коли згадували — що ви почували?

— Хотів помститися, — зізнався Андрій.

— Отож-бо, — вона понуро кивнула і виклично звела на нього очі. — І я помстилася. Собі.

Андрій не знав, що на це відповісти. У блимавому світлі здавалося, що Гала була наче привид, що виникає нізвідки.

— Вона скоїла це вагітною, — зітхнув він.

— Власне… — покивала Гала. — Власне…

І нічого не пояснивши, пішла у свій коридор.

Кожному з них довелося повернутися кілька разів, поки гірлянди врешті закінчилися.

Світляна ріка тікала під землю, розливаючись на п’ять рукавів. Можливо, нагорі довжина цих блимавих магістралей так би не зачудовувала, але тут складалося враження, що кожен із них кинув на землю останній фрагмент гірлянди нескінченно далеко від входу. Аж так далеко, що, стоячи з самого краю блимавого ланцюжка вогників, можна було повірити, що решти світу не існує, як не існувало в цьому підземеллі звуків. І коли гірлянди одночасно гаснули, секунда темряви безмежно розтягувалася, і здавалося, цієї миті зникає сам навколишній світ — стіни, підземелля, селище над ними. Тієї безкінечної секунди мороку можна було повірити, що ти перенісся навіть не в космос, а кудись значно далі. Кудись, де немає нічого схожого на закони світобудови. Та найстрашніше, що тієї крихітної, нескінченної секунди ти встигаєш повірити, що світло вже не загориться.

…Віталік Субота полегшено пожбурив хвіст останньої гірлянди, запхнув руки в кишені й, насвистуючи, пішов уздовж вогників. У цьому чергуванні спалахів святкової ілюмінації і провалів у глуху, непроглядну темінь ставало не по собі. Він старався свистіти якомога безжурніше, намагався заглушити відчуття, що в наступному спалаху світла хтось випірне в нього з-за спини. І навіть кілька разів нервово озирнувся, але нікого не було. Тільки розфарбований кольоровими вогнями коридор.

Дільничний дістав два важенькі ключі та став постукувати один об один — рівномірно, як учила Гала. «Дюнннь — дюнннь — дюнннь — дюнннь» — протяжно заспівала сталь, і Субота закрокував бадьоріше, ступаючи в такт. Збоку показався вузький прохід, який він зауважив раніше. Треба було пройти туди зо два десятки кроків — поки видно світло за спиною — й повистукувати ритм іще й там. У гробу він це бачив, як по правді… Йому і тут не надто затишно. Але думка, що вони нікого не знайдуть… Якщо цей тип залишиться й усім розкаже, йому клямка. Тож треба шукати. Вона не могла зайти далеко, треба просто добряче все оглянуть.

І дільничний ступив у коридор.

Морок у бічному отворі видавався не просто непроглядним, він скидався на чорну, тверду стіну, і Суботі весь час здавалося, що зараз він тріснеться об неї чолом. Тому його кроки виходили манюсінькі й несміливі, незважаючи на те, що він виставив уперед руки з гайковими ключами, якими гатив з усієї сили. Дюнь-дюнь-дюнь-дюнь-дюнь.

Він заглиблювався й заглиблювався, надіючись уже дійти до повороту, за який він, ясна річ, не піде. Та коридор був прямий, і блимання світла позаду — чудово видно, тому він ішов і йшов.

Попереду ні біса не було видно. Він чимраз частіше озирався. Блимавий прохід вдалині звідси мав вигляд плями завбільшки з м’яч. Субота подумав, що зайшов достатньо далеко, і зупинився.

— Надя! — гукнув він і голосніше загатив ключами.

Дюнь-дюнь-дюнь-дюнь!

— На-а-а-дя-я-я!

Він перестав стукати і прислухався. Тихо. Здається, такої цілковитої тиші він зроду не чув. Так наче він оглух. Субота нервово озирнув тунель, що блимав позаду… І раптом побачив силует. Цілком чітко — нерухому людську постать. Він не встиг до пуття роздивитися, гірлянда знову блимнула, а за секунду темряви ніякої постаті вже не було. Тільки світлова пляма, що переливалася різними кольорами.

Субота нервово лигнув, квапливо запхнув ключі під пахву і поліз у кишеню. Ось що він зробить — увімкне ліхтарика на телефоні, і назад. І все, ніяких більше бічних коридорів… «А може, це й вона, — подумки примовляв він. — Вийшла до світла… От і добре тоді… От і добре…» Світло блимнуло знову.

Силует стояв точно по центру коридору. Так близько, що тепер сумнівів не було — ніяка це не дівчинка. Найдивніше те, що він не рухався. Не йшов до Суботи і навіть не ворушився, а завмер у якійсь дивній похилій позі.

— Егей! — встиг крикнути Субота, але гірлянда знову занурилася в темряву.

А за секунду там знову нікого не було.

Голосно лаючись, дільничний змагався з ґудзиком на внутрішній кишені. Смикнув же чорт застібнути… Ще й пальці стали наче чужі, ґудзик вертівся й ухилявся, ніби знущався з нього, й ніяк не