Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

Усіх Старших Братів, що вийшли до Шейх-Елі на пошуки доктора Мамая, звідти забрали мертвими, але суєр повернув їх до життя. Якщо це можна назвати

життям. Ма нахилилася до останнього бокса, щоб краще роздивитися його вміст.

Усередині, у формі, що повторювала тіло людини, розросталося «живе м’ясо».

Наче дріжджове печиво в духовці. Ма ледь не знудило. Суєр не просто змусив

мертве жити, разом з обличчями він наче позбавив тіла зв’язку з попереднім

станом. Тільки тепер Ма зрозуміла, що її напружило в генетичних картках, побачених у Лабораторії євгеніки. Вони були однаковими. Навіть сперма, добута

із цих недолюдей, була наче від одного чоловіка. І цей геном не відповідав

жодному зразку, що зберігався на Станції. Перший суєр перетворив Старших

Братів, що тоді вийшли до Шейх-Елі, на когось іншого. На когось невідомого, без жодного шансу ідентифікувати рештки, зрозуміти, ким був кожен із них до

Спалахів.

«А отже, — Ма проковтнула кислу слину, що піднялася із самого шлунка,

— кожен із цих чоловіків міг бути Марком Дорошем. Бути. Був. Тепер це навіть

не люди, — стукотіло в голові. — А якщо люди, якщо досі відчувають? Невже

вони заслуговують на таке життя? І що таке життя?»

Після барака зі Старшими Братами Ма знову пішла до холодильника в

Лабораторії євгеніки. Зазирнула навіть до чана з азотом. На деяких пробірках з

ембріонами значилося «Проєкт М» і номер, що відсилав до безликих генетичних

карт. Номери відрізнялися, але це було суто формальністю. Усі зразки належали

одній людині, хоча насправді були взяті з різних тіл. На останній пробірці стояв

набір із шести цифр. Випадковий набір, немов у лотереї, але Ма він здався

знайомим. Вона довше, ніж потрібно, затримала пробірку в руках, карбуючи в

пам’яті цифри, а потім опустила до контейнера. Хай як вона поверталася, хоч як

ховала очі, їй постійно траплялося гінекологічне крісло за скляною стіною. Ма

подумала, що Анархія має бути вже на сьомому місяці. І несподівано зрозуміла, що нагадали їй цифри на пробірці. Це був день народження Марка Дороша.

Пізно ввечері, коли вона нарешті повернулася до барака Мамая, біля ліжка її

зустріло нове послання від заколотників. Це вже було схоже на план. Ті, хто

називав себе Армією потвор, попросили відкрити головні ворота й назвали день.

Решту вони зроблять самі.

— А може, ще вбити Белокуна? — Ма знову знищила записку і вклалася

спати на матраці Мамая.

***

І їй знову наснилися крики дітей із Медичного.

Чи чув їх Мамай?

Для того щоб витягнути ящик із кутка барака, довелося розібрати цілу

стіну з книжок, тек і коробок із паперами. Ханум, побачивши це, заломила руки, але потім кинулася допомагати. Як здалося Ма, тільки для того, щоб не дати їй

остаточно все зруйнувати. У розпал прибирання з коміра Ханум вислизнула

шворка з двома золотими бляшками. Ма із цікавістю подивилася на блискучі

предмети. Жінка скидалася на віддану служительку Двобога, а отже, на її шиї

були не просто заборонені прикраси, а дорога її серцю річ, якої Ханум не могла

позбутися навіть під тиском Догмату. Доглядачка злодійкувато кліпнула очима й

швидко сховала амулети в одяг. Ма витиснула із себе приязну усмішку. Зараз, після спільної праці, Ма навіть здалося, що вона запам’ятала до того невловиме

ім’я — Ханум, а отже, могла спробувати розпитати.

— Належало комусь з ваших рідних? Схоже на щось давнє. Не бійтеся, я

нікому не скажу.

Жінка схопилася за груди, наче Ма збиралася викрасти прикраси, а потім

безпомічно роззирнулася в пошуках допомоги чи правильної відповіді, немов

Мамай досі був десь у бараці й просто загубився за стосами паперів та сміття.

Тонкі губи Ханум вигнулися, брови поповзли вгору, як у дитини, що готова от-от розплакатися. Ма згадала всі розмови про те, що доглядачка й за життя Мамая

не вирізнялася кмітливістю, була неписемною, за що її особливо цінував

Белокун як не придатну до шпигунства. Деякі вважали, що Ханум німа. За весь

час, що Ма працювала з архівом Мамая, вони перекинулися хіба що десятком

слів. Як Анархії вдавалося витягувати з мовчазної жінки свій диво-юшан, для Ма

залишалося загадкою, як і ступінь змін у тілі Ханум. Можливо, мозок жінки

настільки уразив суєр, що даремно й сподівалася дістати відповіді про життя

Мамая чи роботу його особистого охоронця.

— Я не хотіла вас образити. — На знак відсутності лихих намірів Ма

показала жінці порожні долоні. — Я знаю, що засолені прив’язуються до речей.

На відміну від живої плоті, матеріальне значно рідше змінюється під дією суєру.

Тому усілякі пам’ятні штучки, наче якорі, тримають за минуле, — нагадують, ким їхні власники були до Спалахів. У цьому сенсі це як символи Колеса

Двобога. Вічне повернення туди, звідки ти прийшов. — Ма невпевнено

всміхнулася, сильно сумніваючись, що Ханум розуміє бодай половину з того, що

вона намагається донести. — Хоча, з іншого боку, це

доволі вільне трактування. Тільки Двобог знає, у якому місці колеса

відданий має опинитися в наступному житті.

— Це йо-його, — промовила Ханум так, що до Ма не відразу дійшов сенс

сказаного.

— Доктора Мамая?

— Це йо-його, — з тим самим тягучим кіммерицьким акцентом повторила

жінка й на мить витягла з пазухи золоті бляшки. Вони, наче зірка Діви, що перед

суєрною бурею грається в хованки в хмарах, з’явилися і знову зникли в складках

одягу.Цього разу Ма подумала, що вони не просто давні, а дихають століттями, і

могли бути одним з експонатів Мамая.

— Цінний подарунок. Він вас шанував, якщо схотів, щоб ви це в себе

залишили. — Ма подумала, що комплімент розтопить серце Ханум, але брови

жінки лише сіпнулися, наче та бовкнула дурницю. — А свого охоронця доктор

Мамай теж поважав?