Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

втратили ясність, наче слова Ма змусили замислитися про щось далеке. Ханум

знову поклала руку на груди й стиснула приховані одягом амулети.

— Де-ешт лю-уби-ить че-есних. Прихо-одить стягу-увати борги. За те-е, щоб відпу-устив, му-усиш платити. Ма-амай за-аплатив. — Ханум ногою

підпихнула до Ма коробку, яку вони видобули з найдальшого кутка барака.

Ма лише на мить опустила очі, але коли підняла голову, Ханум уже не

було. Зважаючи на те, наскільки глибоко був захований ящик, Ма сподівалася

знайти щось сенсаційне, може, навіть креслення Золотої Колиски. Але там, як і

повсюди в бараці, лежало паперове сміття: альбом Мамая — замальовки, які

стали основою для карт Белокуна, хаотичні, не поєднані між собою записи, вирізані й акуратно наклеєні роздруківки з книжок чи газет. Ма автоматично

гортала сторінки, прагнучи видобути з нерівно виведених букв хоч щось корисне.

У носі свербіло від пилу, на пальцях залишався неприємний слід від залежаного

паперу, хотілося помити руки, а найдужче — знайти бодай щось, що б

виправдало порпання в огризках чужих, далеких від нормальності думок. На дні

ящика, коли Ма вже була готова повірити в марність своєї роботи, знайшовся

довгий зв’язно написаний текст. Це був дивний лист без адресата, у якому

Мамай писав, що стомився від голосів, які постійно лунають у його голові.

«Голоси просять, плачуть, шепочуть. Вони з усього Кіммерику. Ті, що належать

дітям на Станції, лунають, як вибухи».

«Він чув!» — не без ядучого задоволення знайшла відповідь на своє

ранкове запитання Ма, а потім зачепилася поглядом за газетну вирізку, що

заховалася в кутку ящика. Навіть коротке ознайомлення з написаним змусило очі

Ма здивовано розширитися. Не було сумнівів, що їй до рук потрапила недолуга

підробка, чийсь ідіотський жарт. Вона знову роззирнулася, наче між купами

паперів міг ховатися той, хто приносив записки від Армії потвор. Але в бараці

було порожньо, тихо й несподівано темно. Брудне рожеве світло, що проникало

в маленькі вікна, свідчило про наближення суєрної бурі. Перші удари вітру

збіглися з повітряною тривогою. Сирена завила, поселяючи в грудях неспокій.

Вона мала попереджати про небезпеку, але завжди запізнювалася. Станція

насправді ніколи не потрапляла в бурі. Максимум, що сюди доходив, —

тридцятивідсоткові, що не могли серйозно нашкодити.

Під трем скла у вікнах і завивання вітру Ма увімкнула блякле світло й

повернулася до знахідки. Замітка, акуратно вирізана з офіційної агітки Старших

Братів, датувалася недалеким майбутнім. Описані в ній події, якщо вірити

календарю, мали статися за кілька днів. «Станцію Старших Братів у Кіммерику

нахабно атакували потвори. Унаслідок їхніх дій сталася пожежа. Нападники

ліквідовані, жертв серед працівників Станції немає. Триває рейд передових

загонів Старших Братів. Не сумнівайтеся: ворог буде знайдений і жорстоко

покараний», — ішлося в замітці. Ма подумала, що це найбезглуздіша

фальсифікація. Хоч і мала віддати належне — доволі вигадлива. Для того щоб

переконати її в незворотності нападу, Армії потвор довелося якось виготовити

копію офіційної агітки: знайти шрифти й потрібний папір. Вона посміхнулася й

відклала вирізку. «Треба буде показати Анархії», — подумала Ма й відчула укол

провини через те, що давно не бачила подруги.

На дні коробки щось привернуло її увагу. З-під клапана стирчав сіруватий

кутик — ще одне послання. Цього разу воно було значно краще сховане. Ма

подумала, що Армії потвор довелося не тільки вигадувати, як сфабрикувати

газетні вирізки, а й знайти спосіб їх підкласти. Вона ж бо думала, що цю коробку

не діставали із самого зникнення Мамая.

«Може, їх підкинула Ханум? Вона вміє бути непомітною», — подумала Ма, витягуючи аркуш. Він був темніший за попередній, літери встигли вицвісти. У

замітці йшлося про теперішнє, але зовсім не таке, яким його знала Ма. І це була

не агітка, і взагалі не газета Старших Братів. Вона знала їх усі. «З материка. — У

Ма перехопило подих від несподіваного здогаду. — Невже чутки були

правдивими і Армія потвор досі контактувала з материком? Ні, суєрний купол

був надійною перешкодою. Та й папір видавався занадто старим. А написане —

повною маячнею. Може, це таємне послання, шифр, але від кого?» Ма потерла

перенісся, намагаючись зосередитися. У голову лізли небажані фантазії: від

Марка Дороша, а може, від самого Мамая? У двері постукали, і Ма інстинктивно

сховала обидві вирізки до кишені.

— Вас викликає кулбаши Белокун, — відчеканив Старший Брат. —

Терміново.

Ма поправила форму, схопила зі столу давно підготований звіт і слухняно

вийшла за посланцем. Вітер майже вщух. Цього разу буря їх навіть не зачепила.

А Ма зловила себе на небезпечній думці: «А може, їх теж не існує? Може, суєрні

бурі — пропагандистська вигадка, щоб зробити Кіммерик закритою територією?

І там, на материку, насправді не так, як пишуть в офіційних агітках?»

На вході до адміністративного барака Ма на мить зупинилася, труснула

головою, начепила маску благонадійності й аж тоді відчинила двері.

— Не знаю, що ви задумали, але я не давав санкцій! — уже з порога

закричав Белокун. Він був клубком нервів, міряв кроками кабінет, раз по раз

розпускаючи в руках віяло з карт Мамая. — Що за гру ви ведете? Після ваших

відвідин перестали функціонувати кілька цінних експериментальних зразків із

«Проєкту М».

— Хтось із «Проєкту М» помер?

— Помер? — Белокун здивовано здійняв брови, наче Ма сказала якусь

нісенітницю. — Ви науковиця чи хто? То лише імітація життя. Як і будь-яка

потвора в Дешті. «Проєкт М» — не люди. Перестав функціонувати, зіпсувався, згнив. Що ви з ними зробили?

— Нічого! Я лише заходила подивитися. І в мене є інформація щодо

доктора Мамая, — випалила Ма, сподіваючись цим порятуватися. — Він із

кимось зустрічався незадовго до Спалахів. Ось. Це ж почерк Мамая? — Ма

витягла клаптик паперу з теки зі звітом. Там