Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

Вони поповзли за барак і склали картоплю й хліб на різні купи.

– Картопля потрібна мені для завтрашнього торгу, – сказав Лєбенталь.

– Ні, тепер вона потрібна нам самим.

Лєбенталь підвів погляд.

– Ага, а звідки я, по-твоєму, маю взяти гроші для наступного разу?

– У тебе ще є.

– Все ти знаєш.

Раптом вони, мов звірі, опинилися на чотирьох і дивилися один одному в запалі очі.

– На зворотному шляху вони принесуть іще, – сказав 509. – Товар звідти, його ти легко продаси. Я сказав їм, ми маємо ще п’ять марок.

– Слухай, – почав Лєбенталь, підвівши плечі. – Якщо ти маєш гроші – твоя справа.

509 витріщився на нього. Врешті Лєбенталь відвів погляд і опустився на лікті.

– Ти мене доконаєш, – проскиглив він. – Що тобі треба? Чого ти раптом всюди лізеш?

509 боровся з жадобою швидко запхати картоплину до рота, а тоді ще одну, і ще, усі до одної, поки їх не відібрали.

– Як ти собі це уявляєш? – шепотів Лєбенталь. – Усе зжерти, по-ідіотськи витратити гроші – а далі що? Звідки далі брати гроші?

Картопля. 509 нюхав її. Хліб. Руки відмовлялися коритися розумові. Шлунок був чистою жадобою їсти. Їсти! Ковтати! Швидше, швидше!

– У нас є зуб, – натужно сказав він і відвернувся. – То що з зубом? Вдасться за нього щось виручити? Ти щось придумав?

– Сьогодні нічого не вийшло. Та справа ще потриває, хоч певності й нема. Впевненим можна бути лише в тому, що є в руках.

«Невже йому не хочеться їсти? – думав 509. – Про що він говорить? Як йому шлунок не зводить з голоду?»

– Лео, – заворушив він неслухняним язиком, – думай про Ломанна. Поки ми приготуємося, буде пізно, лік іде на дні, більше не треба дбати на місяці наперед.

З жіночого табору почувся тонкий високий зойк – наче скрикнула налякана птаха. На одній нозі стояв мусульманин з простягнутими до неба руками, інший намагався його втримати. Здавалося, що на горизонті танцюють гротескне рas de deux.[18] За мить вони, мов сухе дерево, впали на землю, і крик припинився.

509 обернувся назад і сказав:

– Якщо ми станемо такими, як ці, нас уже ніщо не врятує. Тоді нам кінець. Лео, ми мусимо боротися.

– Боротися? Як?

– Боротися, – спокійно мовив 509. Напад минув. Він знову бачив, запах хліба більше його не засліплював. Він нахилився і зашепотів Лєбенталеві просто у вухо: – За виживання. – І додав майже беззвучно: – Аби помститися.

Лєбенталь відсунувся.

– Не хочу про це навіть думати.

509 усміхнувся.

– Ти й не мусиш, просто подбай, аби ми мали, що жерти.

Лєбенталь якусь мить сидів мовчки, тоді витяг із кишені гроші, порахував і простяг 509.

– Тут три марки. Останні. Тепер ти задоволений?

509 мовчки взяв гроші.

Лєбенталь поскладав на купки хліб і картоплю.

– Дванадцять порцій. Це надто мало. – Він почав рахувати.

– Одинадцять. Ломанн уже нічого не хоче. Та йому вже й не треба.

– Так, одинадцять.

– Лео, віднеси це Берґеру. Вони чекають.

– Добре, це твоє. Ти будеш тут, поки ті двоє не повернуться?

– Так.

– Ти ще маєш купу часу, раніше першої-другої вони не прийдуть.

– Нічого, я залишуся.

Лєбенталь повів плечима.

– Якщо вони й цього разу принесуть таку жменьку, то не варто й чекати. За такі гроші я куплю щось у Великому таборі. Кляті спекулянтки з їхніми цінами!

– Добре, Лео. Цього разу я пильнуватиму краще.

509 знову заліз під пальто. Він мерз. Свою пайку – картоплю і кусень хліба – тримав у руці. Хліб поклав до кишені. «Цієї ночі не їстиму нічого, – думав він. – Почекаю до ранку. Якщо зможу, тоді… – Він не знав, що тоді. – Побачу. Станеться щось важливе». Він силкувався це уявити, але нічого не виходило. В руці тримав дві картоплини, велику й крихітну. Вони виявились сильніші за нього, він їх з’їв. Обидві. Малу проковтнув за раз, а велику жував і жував. Та голод від цього лише посилився. Так завжди ставалося, але щоразу в це не хотілося вірити. Облизав пальці, а тоді вп’явся зубами в руку, аби стримати її від посягань на хліб. «Не жертиму все одразу, залишу принаймні хліб. Хочу з’їсти його аж завтра. Сьогодні я переміг Лєбенталя, майже переконав його. Він не хотів, а таки дав мені три марки. Я ще не зломлений, у мене ще є воля. Якщо витримаю до завтра з хлібом, – йому здавалося, ніби в голові паде чорний дощ, тоді він стис кулаки і вперся поглядом в охоплену вогнем церкву, – ось воно, нарешті, тоді я не тварина. Не мусульманин. Не просто машина з поглинання їжі. Тоді я, це… знову слабкість з’явилася, жадоба… це… от про це я казав Лєбенталеві, але тоді в мене не було хліба в кишені… говорити легко… це… опір, боротьба… це так, наче знову ставати людиною… це початок…»

6

Нойбауер сидів у своєму бюро. Приймав відвідувача – штабного лікаря Візе, маленького, схожого на мавпу чоловічка, всього у веснянках, з рудуватими неохайними вусами.

Нойбауер мав поганий настрій. Нині був один з тих днів, коли все йде шкереберть. Новини в газетах дуже обережні; Сельма постійно на щось нарікає, а Фрея совається по хаті з червоними очима. Двоє адвокатів розірвали з ним угоди про оренду, а тепер приперся ще й цей вошивий патрач зі своїми захцянками.

– То скільки вам треба людей? – спитав роздратовано Нойбауер.

– Поки що вистачить шістьох. Дуже виснажених.

Візе не був табірним лікарем. Він мав невеличкий госпіталь у передмісті і прагнув бути людиною науки. Він, як і деякі інші лікарі, ставив експерименти на живих людях, і табір час до часу постачав йому матеріал – в’язнів. Візе був другом колишнього ґауляйтера, тому ніхто не розпитував, що саме він робить з людьми. Головне, тіла завжди поверталися в табір – у крематорій, цього було достатньо.

– Люди вам потрібні для клінічних експериментів? – спитав Нойбауер.

– Так. Досліди для армії. Таємні наразі. – Візе усміхнувся, з-під вусів визирнули несподівано великі зуби.

– Отже, таємні… – Нойбауер зітхнув. Терпіти не міг цих зарозумілих інтелігентів. Вічно вони всюди лізуть, вдають із себе важливих цабе і забирають хліб у старих бійців. – Можете брати скільки завгодно, – промовив він. – Добре, що вони ще на щось придатні. Єдина умова – письмове розпорядження про перевід.

Візе здивовано підвів очі.

– Розпорядження про перевід?

– Звичайно, розпорядження від мого начальства.

– Але чому? Я не розумію…

Нойбауер приховав своє задоволення, він сподівався вразити Візе.

– Я справді не розумію, – повторив штабний лікар, – досі