Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

Дощило майже весь тиждень, а в причепі атмосфера розжарювалась. Охоронці прийшли з Портленда і хотіли назад. У Портленді були жінки. На цвяху висіло потужне радіо — приймач і передавач, але чути з нього було тільки перешкоди. Вони чекали на те, що звідти пролунають два простих слова: «Ідіть додому». Це означало б, що того, кого вони виглядають, зловив хтось інший.

Вони очікували на чоловіка віком приблизно сімдесят років, міцної статури, лисуватого. Він носить окуляри й водить біло-синю повнопривідну машину — джип чи «інтернешнл гарвестер». У випадку зустрічі його слід убити на місці.

Вони нудились і дратувались: покер із високими ставками втратив новизну ще два дні тому, навіть для найбільших зануд — але їм було ще не настільки нудно, щоб просто знятися й самим податися назад до Портленда. Вони отримали інструкцію від cамого — Ходака, і навіть «кімнатна гарячка», спричинена дощем, ще не перемогла їхнього жаху перед ним. Якщо вони проїбуть, а він дізнається, то сподіватися їм випадає хіба що на Боже чудо.

То вони сиділи й грали в карти, по черзі визираючи в щілину, спеціально прорізану в сталевій стіні причепа. У такий нудний, невпинний дощ траса I-80 була порожня. Але якщо десь тут проїжджатиме розвідник, його буде помічено… і знешкоджено.

— Він шпигун з того боку, — сказав їм Ходак, і на його щелепах вигнулась ота моторошна посмішка. Чим вона така страшна, ніхто сказати не міг, але коли він так посміхався тобі, то кров у тебе в жилах перетворювалася на гарячий томатний суп. — Він шпигун, і ми могли б зустріти його з розкритими обіймами, показати йому все і безпечно послати назад. Але він мені потрібен. Обоє потрібні. І ми відішлемо їхні голови за гори ще до першого снігу. Хай вони всю зиму про це думають!

І він гаряче розреготався перед людьми, яких зібрав в одному з конференц-залів у муніципальному центрі Портленда. Ті посміхнулись у відповідь — і посмішки були холодні, налякані. Уголос вони могли привітати одне одного з тим, що їх обрано для такої почесної справи, але внутрішньо кожному хотілося, щоб оці щасливі тхорячі очі уважно дивилися на кого завгодно, тільки не на них.

Ще одна велика застава була на південь від Онтаріо, в Шивіллі. Тут четверо людей сиділи в маленькому будиночку над трасою І-95, яка, звиваючись, прямує до пустелі Алворда з химерними скельними формаціями й темними, похмурими струмками.

На інших постах стояло по двоє, і таких було рівно дюжина — від маленького містечка Флора понад трасою 3 і протягом менш ніж шістдесяти миль від кордону з Вашингтоном до самого Макдермітта на межі штатів Ореґон і Невада.

Старий на синьо-білому повнопривідному авто. Уся сторожа отримала один наказ: «Убити, але не ушкодивши голови». До адамового яблука не повинно бути ні крові, ні синців.

— Я попсований товар повертати не стану, — сказав їм Ренді Флеґґ — і засміявся своїм жаским, тріскучим і розкотистим сміхом.

Північний кордон між Ореґоном і Айдахо проходить по Зміїній річці. Якщо йти понад Зміїною на північ із Онтаріо, де сиділи ті шестеро в причепі «пітербілта», граючи в простенький покер на гроші, які вже нічого не були варті, урешті можна було б дійти на відстань плювка до Копперфілда. Зміїна тут робить вигин, який геологи звуть лукою, і біля Копперфілда Зміїну перегороджено Лучною дамбою. І ось сьомого вересня, коли Стю Редман і його група пройшли вже Колорадською трасою 6 понад тисячу миль на південний схід, Боббі Террі сидів у копперфілдській крамничці «Все по п’ять і десять центів», обклавшись коміксами, і гадав, у якому ж стані перебуває Лучна дамба: залишено шлюзи відкритими чи закритими. Надворі ореґонська траса 86 проходила повз дешеву крамничку.

Він і його напарник Дейв Робертс (який на той момент спав у квартирі нагорі) вже вельми докладно обговорили ту дамбу. Дощ лив цілий тиждень. Рівень води в Зміїній піднявся. А раптом дамба надумає зірватися? То буде погана новина. Потужна стіна води ухне на Копперфілд — і понесе старого Боббі Террі разом зі старим Дейвом Робертсом просто в Тихий океан. Вони поговорили, чи не піти на дамбу й не пошукати там тріщин, але просто не наважилися. Флеґґ наказував однозначно: перебувати в засідці.

Дейв відзначав, що Флеґґ може бути де завгодно. Він був великий мандрівник, і вже ходили легенди про те, як він раптом з’являвся в маленькому, периферійному «-бурзі», де з десяток людей лагодили лінію електропередач чи забирали зброю з якого-небудь військового складу. Він матеріалізувався, як привид. Тільки цей привид шкірився і носив запорошені чоботи зі збитими підборами. Іноді він був сам, іноді з ним був Ллойд Генрейд за кермом здоровенного «даймлера», чорного, мов катафалк, і так само довгого. Іноді він ходив пішки. Мить його там ще не було — а наступної миті він уже з’являвся. Одного дня він міг бути в Лос-Анджелесі (принаймні так розповідали) — а за день опинитися в Бойсе… пішки.

Але, як відзначив Дейв, усе ж навіть Флеґґ не може бути одночасно в шістьох місцях. Хтось із них усе-таки має змотатися на ту чортову дамбу, подивитись — і швидко мотнутися назад. Шансів у них було тисяча до одного.

— Добре, ти й мотайся, — сказав йому Боббі Террі. — Дозволяю.

Але Дейв із нервовою усмішкою відмовився від такої пропозиції. Адже Флеґґ якимсь чином усе знає, навіть якщо сам на тому місці не був. Дехто казав, що він має надприродну владу над хижаками з тваринного світу. Жінка на ім’я Роуз Кінгмен стверджувала, що бачила, як він клацнув пальцями перед воронами, що сиділи на телефонних дротах, і ворони спурхували йому на плечі, казала Роуз Кінгмен, а відтак стверджувала, що ті каркали: «Флеґґ… Флеґґ… Флеґґ…» — знову і знову.

То були просто дурниці, і він це розумів. Кретини, може, в це вірять, але Долорес, мати Боббі Террі, кретинів не виховувала. Він знав, як змінюється чутка між ротом, який її переказує, і вухом, яке чує. І як приємно темному чоловікові підтримувати подібні