Читати книгу - "Шантарам"

А мені треба було подумати про своє становище. Сили безпеки були мобілізовані по всій країні. Очікувалися серйозні заворушення — бунти, вбивства, грабунки й підпали сикхських селищ за вбивство Ганді. Це всі чудово розуміли, і я зокрема. По радіо повідомили про перекидання військ до Панджабу з метою попередження заворушень. Неспокійна обстановка цілком могла ускладнити життя людині, що розшукується Інтерполом, живе з простроченою візою і працює на мафію. Сидячи поряд з Дідьє і слухаючи приймача, я відчував страх. «Тікай,— підказував мені внутрішній голос,— тікай, поки не пізно. Це твій останній шанс».

Та хоч як гучно звучав той голос, врешті-решт мене охопив незворушний спокій. Я розслабився. Я знав, що не втечу з Бомбея, що не можу тікати з Бомбея. Я знав це твердо. По-перше, я був зобов’язаний Хадерові — й не лише фінансово, а й морально. Такий борг віддати було набагато тяжче, ніж ті гроші, котрі я потроху виплачував йому, працюючи в Халеда. Я був зобов’язаний йому своїм життям, і ми обидва знали це. Він прийняв мене з розкритими обіймами, коли я вийшов з в’язниці, він плакав у мене на плечі й обіцяв мені, що в Бомбеї я буду під його особистим захистом. Він подарував мені золотий медальйон, на якому було викарбувало священний індуїстський символ «аум»[104] і мусульманський півмісяць із зіркою. Я носив медальйон на шиї. На зворотному боці стояло ім’я Хадербгая, написане англійською, хінді та урду. У разі чого я міг продемонструвати медальйон і зажадати, щоб терміново зв’язалися з головою мафії. Це не було стовідсотковою гарантією безпеки, але все-таки давало мені захист, якого у мене не було ніколи після втечі. Прохання Хадербгая піти до нього на службу, дах, який ця служба мені надавала, і мій неоплатний борг перед ним — все це тримало мене в Бомбеї.

І, звісно, Карла. Вона зникла з міста, і тільки Бог знав, де її шукати. Але я знав, що вона любить Бомбей, і сподівався, що вона повернеться. А я любив її і потерпав од того, що вона могла подумати, ніби я, заманивши її в ліжко і домігшись свого, відразу ж кинув її як непотріб,— це терзало мене тоді навіть дужче, ніж любов до неї. Я не міг виїхати, не побачивши її і не пояснивши, що сталося тієї ночі, тож і далі залишався в Бомбеї, найняв помешкання неподалік того перехрестя, де ми вперше зустрілися, і чекав її.

Я окинув поглядом ресторан і перевів очі на Вікрама. Він усміхнувся мені й похитав головою. Усмішка була гірка, в очах його стояли невиплакані сльози. Але він визнав за потрібне всміхнутися мені, розділити зі мною свою розгубленість і печаль, заспокоїти мене. І ця усмішка допомогла мені зрозуміти, що в Бомбеї мене утримує й серце, оте індійське серце, про яке казав Вікрам. «Країна, де над усім владарює серце» — ось через що ще я не міг виїхати, хоч мені страшенно кортіло вшитися. Адже Бомбей був для мене ідеальним втіленням індійського серця. Місто спокусило мене, змусило полюбити його. Певна частина мене самого була сформована Бомбеєм й існувала лише тому, що я жив тут, в цьому місті й був мумбаїтом, бомбейцем.

— Кепські справи, яар...— озвався він сумно, знову сідаючи за столик.— Ох і крові проллється! По радіо сказали, що в Делі натовпи прихильників партії Конгресу вдираються в будинки сикхів і влаштовують погроми.

Ми пригнічено мовчали, думаючи про загальну біду і про власні проблеми. Мовчання порушив Дідьє:

— Знаєш, Ліне, у мене начебто є новини для тебе.

— Про в’язницю?

— Oui[105]. Щоправда, не бозна-які.... Навряд чи це додасть що-небудь до того, що ти вже знаєш від свого патрона Абделя Хадера.

— Будь-яка дрібниця має значення.

— Тоді слухай. У мене є один знайомий, який щодня відвідує поліційну дільницю Колаби. Ми розмовляли з ним сьогодні вранці, і він згадав іноземця, якого тримали там за ґратами кілька місяців тому. Він сказав, що у цього іноземця було прізвисько Тигровий Укус. Не знаю вже, за які подвиги тобі дали його і кого ти кусав, але це не моя справа. Alors[106] він сказав мені, що цей Тигровий Укус був затриманий за доносом жінки.

— Він не сказав, як її звуть?

— Ні, він сказав, що не знає, але додав, що вона молода і дуже вродлива. Втім, це він міг, звісно, і вигадати.

— А на цього твого знайомого можна покладатися?

Дідьє надув щоки і з шумом випустив повітря.

— Можна з певністю сказати лише те, що він збреше, обдурить і вкраде що-небудь при першій нагоді. Проте в цьому разі, мені здається, йому немає резону брехати. Певне, ти став жертвою якоїсь жінки, Ліне.

— І не він один, яар...— похмуро докинув Вікрам.

Він допив своє пиво й дістав одну з тих довгих тонких сигар, які палив не стільки тому, що відчував таку потребу, скільки для того, щоб додати останній штрих до ковбойського костюма.

— Ти вже декілька місяців бігаєш за Летицією, і ніякого зиску,— мало не з огидою сказав Дідьє.— В чому річ?

— Ти мене питаєш? Я вже всі ноги стоптав, та ні на крок не наблизився до фінішу! По правді кажучи, я вже і не знаю, в якому напрямі треба бігти, яар. Ця крихітка доконає мене, це точно. Ця нещасна любов доконає мене. Я відчуваю, що скоро вибухну!

— Слухай-но, Вікраме,— сказав Дідьє, і очі його лукаво блиснули.— Мені здається, я знаю, що тобі треба зробити.

— Дідьє, друже, я прийму будь-яку твою пораду. Все так недобре — і з Індірою, й узагалі, що мені треба використовувати будь-який шанс, поки ми всі тут не провалилися в пекло.

— Тоді — attention[107]! Для здійснення цього плану потрібна рішучість і точний розрахунок. Найменша помилка може коштувати тобі життя.

— Життя?

— Так. Помилятися не можна. Але якщо цей план вдасться, ти завоюєш її серце навіки. Ти досить, як мовиться, ризиковий хлопець для цього?

— Я? Та я найризиковіший