Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Обитель героїв 📚 - Українською

Читати книгу - "Обитель героїв"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Обитель героїв" автора Генрі Лайон Олді. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 126 127 128 ... 131
Перейти на сторінку:
пані мантисо!

— Чому?

— Зовсім недавно в нас не було жодного шансу. А тепер — цілих півсотні! Приступимо. Часу дійсно обмаль. Ви допоможете мені?

— Вважатиму за честь, ваше чорнокнижництво. Що треба робити?

— Станьте тут і будьте готові. Ні, краще приляжте. Так, просто на землю. Ваша світлосте, візьміть мою мантію, скачайте і підкладіть сивілі під спину. Потім сядете біля ніг, щоб вона могла впертися…

— Навіщо? Це не я народжую, це Хендрика…

— Любонько, помовчіть. Хендрика заслабка. Будете забезпечувати родові зусилля…

— Що?

— Тужтеся за неї, а я створю передачу м’язових поштовхів на породіллю! Ага, води відійшли… Зарано, скажу я вам… Ну та це на краще, ми поспішаємо…

— Давайте я…

— Даруйте, юначе, але йдеться не про гнилий зуб. Нам з вами краще мовчки виконувати накази гросмейстера. Він знає, що робить.

— Сподіваюся, що знає…

— Ах’нуар рабайард ауксиліум віта дхаммунг! Віталіз у нормі, серцебиття… Розганяю процес… mobilis in mobile… Р’янна корпорис дзетта маддух! Добре, тепер стабілізація при прискоренні…

— Я тримаю екстерн-форму. Робіть розподіл.

— Дякую, любонько, але побережіть сили. Вони вам ще знадобляться. Цервікальний канал розширений… Півтора пальця за ділянку внутрішнього зіва… Мало! Мало! У неї вузький таз… Пішла фаза вигнання…

— Овал Небес!.. Як боляче…

— А ви як думали?! Нічого, доведеться самій родити, будете знати заздалегідь…

— Тітонька Есфірь казала, що при пологах кістки таза розходяться…

— Що вона знає, ваша тітонька! Ще Везалій в «De corporis humani fabrica libri septem» довів, що тазові кістки з’єднані нерухомо… Як же не хочеться цесарити…

— А про вашого Везалія писали: «Чудовисько невігластва, невдячності, нахабності… Найзгубніший взірець безчестя…» Ох, як же ж боляче!..

— Любонько, якщо хочете цитувати — кричіть голосніше. Тужтеся і кричіть! А я передам на Хендрику: все-таки родити їй, не вам…

— Добре, гросмейстере.

— Нам ще поталанило, що у ваших іменах збігається багато звуків: вібрації легко поєднуються… Так, починаємо ініціацію… Овал Небес!

— Стривайте!

— Хендрико! Ти жива?!

— Містрис Форзац, це ви?!

— Я… раніше я не могла… Тільки завдяки вашому підживленню… Я вмираю, так? Климе, я хотіла тобі сказати…

— Гросмейстере, не лізьте далі першого еаша! Ви звільните діббука! Він зірве печатки…

— … і відбудеться неконтрольований мана-викид. Я пам’ятаю, пане профос. До речі, де ви зараз?

— Дивлюся на вас у вікно.

— Викид мани? Накопиченої за чверть століття?! Та тут не нас — весь Майорат ущент…

— Стуліть рота, пане Кугут. Ви заважаєте.

— Що ви пропонуєте, Фернане? Чи мені кликати вас Климентом?

— Кличте, як хочете. Я можу спробувати частково блокувати чарову решітку печатей, зробивши викид вузькоспрямованим.

— І структурованим? Пролом-флейта?! Вихід мани із точки найменшого опору? Геніально, добродію!

— Було б геніально. Якби я раніше хоч раз робив такий фокус…

— Доведеться імпровізувати. Готових рішень немає.

— Панове, скільки мені ще?

— Терпіть, любонько, терпіть. Ви самі відчуєте, коли все закінчиться. Ага, фаза вигнання у розпалі… Прискорюю до максимуму… Прокляття, якби ми були в Чуриху, в моїй лабораторії…

— Ой-йой-ой! Мамочко! А-у-у-у-у-у!..

— Анрі, у вас у роду гомолюпусів не було?

— Що? А, ви жартуєте! Жартуйте, бароне, жартуйте ще, прошу вас! Мені так легше.

— Перепрошую за дурнуватий дотеп, але я дуже злякався за вас…

— Ні, справді, легше…

— Є пенетрація. Хассур інітаре нісус! Орґ’хам морі…

— Н-не бий, дядечку! Я більше не б-буду!..

— Це діббук! Діббук на волі! Шоста печать… Прокляття, я не встигаю…

— Боляче!.. Боляче-е-е!..

— Тримайтеся, Анрі!

— Тримайся, Маріє!.. Я зараз…

— Хендрико, почекай!.. Ще рано…

— Я більше не б-буду!.. Не буду я… Не буду…

* * *

Хижак-світанок вчепився в ослаблу ніч, як пташеня грифона — у чорного барана. Відливаючи перламутром, гострий дзьоб рвав здобич; клапті бляклої пітьми летіли навсібіч, текла кров, просочуючись у землю, не встигаючи потемніти й згорнутися в розпадках. Царським пурпуром палало озеро, а грифон шаленів за Тітікурамбою, піднімаючись у небо, безжалісний і ненаситний. Криптомерії шепотілися з білостовбурними соснами, засуджуючи зухвалу розкіш чепурух — золотих модрин. Мох біля підніжжя дерев виблискував краплинами роси. Із гнізд, схожих на гаманці, плаксиво нявкали іволги, наслідуючи весняний хор котів. Іволгам було чого боятися: їхні гнізда марновірні люди часто руйнували, вважаючи, що підлий птах щоранку п’є по три краплі крові у вампірів. Вампіри для цього нібито перед світанком підходили до дерева, щоб іволги, які рідко спускаються на землю, могли ризикнути й насолодитися.

Нісенітниця, звичайно, але дурень вірить, а птах плаче.

Над іволгами в кущах лунко хихотіли завірюшки, трясучи вохристими чубчиками. Пліткарки й насмішниці, завірюшки уявляли, як до кадавральні ранками похмуро тягнеться процесія сонних вампірів, радуючи пернатих кровопивць — і клювали багряні ягоди дружинника з особливим натяком.

— Не хвилюйтеся передчасно, пані!..

— А я вам ще раз повторюю, добродію: якщо ви з’явилися сюди знести нам другу вежу із трьох, то я вповноважена заявити…

— Дайте вежам спокій, пані!

— …категоричний протест! І це вже ви, будь ласка, дайте нашим вежам спокій…

Вершечки скель над озером, підсвічені, як рожеві пуп’янки, відбивалися у воді хисткими, ледь вловимими тінями. Кусючий вітерець, згадавши, що надворі осінь, а отже скоро почнуться довгі дощі, бігав по схилах наввипередки з шерехом розбуджених кущів. Вриватися в кадавральню він побоювався: дрейгурам на світанкову прохолоду плюнути й розтерти, а змерзлий некромант — людина недобра, може і в склянку посадити. Запечатає, кине в озеро — сиди в склянці, борсайся, поки випадковий рибалка не витягне тебе неводом чи приплив не розіб’є скляну темницю об камінь…

Діловитий полоз шарудів у траві, шукаючи теплішої місцинки.

— Дозвольте мені пройти, пані! Інакше я буду змушений…

— Застосувати силу? До дами? Звісно, чого ще чекати від бойового мага трону! Елефант у посудній крамниці, і той делікатніший…

— Пані, якби я не так поспішав, я б із задоволенням спростував ваше упередження! На жаль…

— А що вже я жалкую, добродію! Ми жодного разу не зустрічалися з вами у приємнішій обстановці…

Анрі спустилася від будиночка доріжкою, посипаною білим піском, орієнтуючись на звук скандалу. Іти їй довелося недовго: біля парадного входу в кадавральню Наама Шавазі, Сестра-Могильниця, сперечалася з могутнім атлетом у самій пов’язці на стегнах, через що атлет трохи скидався на свіжого дрейгура. За спиною Просперо Кольрауна мерехтів середніх розмірів смерч: бліц-дромос не поспішав зачинитися, долаючи опір розбурханого астралу. Все-таки Кольраун — великий майстер: самій вігілі нізащо не вдалося б тримати «стулки» порталу відчиненими за такого збурення сфер.

— Генрієтто! — зрадів бойовий маг. — Як доречно! Скажіть цьому чарівному церберові…

— Що ви тут робите, Просперо?

— Ну ось, і ви мені не раді, — радість змінилася щирим засмученням. — Цікаво, чому мені рідко бувають раді? Чекайте, чекайте…

1 ... 126 127 128 ... 131
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Обитель героїв», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Обитель героїв"