Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Обитель героїв 📚 - Українською

Читати книгу - "Обитель героїв"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Обитель героїв" автора Генрі Лайон Олді. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 127 128 129 ... 131
Перейти на сторінку:
class="p1">Анрі слухняно зупинилася: ігнорувати Кольрауна було ризиковано.

— З вами, виходить, усе гаразд?

— Зі мною все гаразд, — кивнула вігіла.

— А в мене з тобою перервався зв’язок, — бойовий маг трону присів на вкопаний у землю пеньок, зберігаючи сили. Схоже, він стомився, борючись зі штормом у Найвищих Емпіреях. Інакше Просперо ніколи не перейшов би з Анрі «на ти» в присутності сторонніх. — Я прокинувся, лежу, думаю: що ж мало статися, щоб порушити фасцинативний зв’язок між людьми нашої кваліфікації? Думав-думав, нічого не надумав, відкрив бліц-дромос і пішов тебе рятувати…

— А ви не хочете врятувати мене? — запропонувала Наама Шавазі, спускаючи з лівого плеча бретельку нічної сорочки. Пеньюар, накинутий поверх сорочки, огляду нітрохи не псував, роблячи видовище вдвічі пікантнішим. — Чи нас обох? Гадаю, ми обидві з задоволенням врятуємося у вашому товаристві…

— Я над цим поміркую, — серйозно відповів Просперо. — Хоча, пані, вам буде нелегко вибрати гідного рятівника.

— Чому?

— Внизу, біля озера, із бригадного візитатора висаджується ескадрон кінних пращників. У Месропа — я маю на увазі голову Тихого Трибуналу — засвербів ніс. Анрі, ти ж пам’ятаєш: він підсадив баронові «сударика-комарика»… Я казав Кликуші, що впораюся сам, а він уперся, і хоч ти йому кілка на голові теши: кіннота, мовляв, вирішує все! Пані цербер, там є один корнет — дуже привабливий хлопчик…

— Лише один корнет? — обурилася Сестра-Могильниця.

— Пробачте, заради Вічного Мандрівця! Звісно, не один. Серед пращників є браві офіцери в достатній кількості… Ходімо, Анрі, я хочу бачити нашого барона.

Випередивши вігілу, Наама підхопила бойового мага під руку, ніби й не вона хвилину тому стіною стояла на його шляху, і потягла вглиб кадавральні. Торс Кольрауна, щойно піднятого з ліжка, лиснів від поту; роздуваючи ніздрі, красуня-некромантка вдихала запах чоловіка, що йшов поруч, нагадуючи вовчицю. Неквапливо йдучи позаду, вігіла щиро співчувала атлетові: з його звичкою берегти кожну крихту тілесної могутності… Потім вона згадала плітки про любовні збочення бойового мага — ніч бесід про дрібниці, а над ранок співрозмовниці в пам’ять підсаджується цілий виводок псевдо-амуралій — і заодно поспівчувала Сестрі-Могильниці. Хоча з її кваліфікацією… Пропаща це справа: дурити голову Номочці…

Від озера долинали звуки сурми, іржання коней і невиразні команди.

Біля веранди знайомого будиночка барон — невиспаний, із синцями під очима — сперечався з головою Тихого Трибуналу. Месроп мав не кращий вигляд: товстун страждав від задишки, сопів під час розмови, але темперамент його, як і раніше, був на висоті.

— Конні, годі брехати! Кажу тобі: ти напевно смикнув себе за мочку лівого вуха!

— Нічого я не смикав!

— А я кажу — смикав!

— Слухай, Кликушо! Я поки ще при здоровому розумі і тверезій пам’яті! І пам’ятаю, за що себе смикаю і коли!

— А чому в мене засвербів ніс?!

— Звідки я знаю? На пиятику, напевно!

— Перед світанком? Конні, ми ж домовилися: якщо біда, ти смикаєш вухо, у мене свербить ніс, я піднімаю ескадрон і поспішаю на допомогу…

Молоденький корнет тупцював віддалік, намагаючись не потрапляти баронові на очі.

Біля сперечальників у траві навколо веранди лазили рачки гросмейстер Ефраїм і профос Терц. Пліч-о-пліч з Ефраїмом трудився лобатий пес Марії Форзац: са-пей винюхував пропажу. Кульгавий пульпідор через лубок не міг взяти участь у плазуванні й дуже страждав, щохвилини запитуючи:

— Ну що? Знайшли?!

Грос заперечно хитав головою, і пошуки продовжувалися.

— Що шукаємо? — діловито запитав Просперо Кольраун.

— Медальйон! Мій медальйон!

Рене Кугут безпомилково вгадав у бойовому магу людину, на чиї запитання варто відповідати. Він зітхнув, нишком витер зрадницьку сльозинку й уточнив:

— Наш медальйон. Він зник…

Нарешті гросмейстер перестав порпатися в траві, махнув профосові — мовляв, припиняй! — і сів просто на землю, схрестивши ноги. Собака влігся біля некроманта, виявляючи невластиву приязнь до чужої людини. Лю навіть лизнув руку старого темно-фіолетовим язиком і замружився, коли грос погладив його по спині.

— Ваше чорнокнижництво! — покликала Анрі. — Я так розумію, під час пологів ви перебували у вашому достойному батькові?

Вігілі не хотілося думати, як сторонні сприймуть її слова.

Грос кивнув і знову погладив собаку.

— Ага, виходить, ви — в батькові, я — в матінці пана Кольрауна… Просперо, не звертайте уваги, це суто між нами!.. Пан Терц — у радникові Беркадорі, барон — у своєму шляхетному предкові, Рене — в герцогові, містрис Форзац — у Хендриці Землич…

Широко розвівши руками, Анрі підбила підсумок:

— Ваше чорнокнижництво, а хто ж тоді був у вас? Я маю на увазі у юному Ефраїмові? Невже ніхто?

Гросмейстер повільно опустив погляд і витріщився на собаку, немов уперше побачив його поруч із собою.

— Овал Небес! — прошепотів Ефраїм Клофелінг, глава Найвищої Ради некромантів Чуриха. — А я все життя гублюся в здогадах: чому я раптом обрав некромантуру…

Пес позіхнув і задрімав, опустивши голову на коліно старому.

SPATIUM XXIII

«СІРА» АРІЯ ГЕРЦОГА ГУБЕРТА ІЗ ТРАГЕДІЇ «ЗОРЯ» ТОМАСА БІННОРІ, БАРДА-ВИГНАНЦЯ

Поклади мене, як печатку в руку,

Поклади мене, як тавро на серце,

Поклади мене, як сухар у дорогу,

Як грозу на діл, як роки на старця.

Поклади мене, бо я вже не встану,

Я навіки тут, я десь був, та вийшов,

Над горою хмари від щастя стогнуть.

Під горою тополі тремтять: «Ми — ваші!»

Не довіку хмарам в грозі кричати,

Не повік тополі стояти списом,

Якщо кличу я, а мене не чути —

Поклади мене безпорадною піснею…

EPILOGUS

— Ваш віслюк, пані, сьогодні вночі знову чіплявся до моєї кобили! З мерзенними, зауважу, домаганнями. Мені скаржився конюх тієї клієнтели, де ми зупинялися.

— Скажіть вашій кобилі, пане, що вона засиділася в дівках. Мій Гіббус, звичайно, дрібний порівняно з цією вороною здоровулею, але наречений хоч куди! Завидний наречений, з гарним родоводом…

— На кого ви натякаєте, пані?

— У якому сенсі?

— У сенсі дрібного, але родовитого нареченого?

— Годі вам, пане! Вам навіть у польоті джмеля ввижаються натяки…

— Не викручуйтеся, пані! Якщо ваш віслюк не дає проходу моїй кобилі, до того ж ображає дією чесного конюха, що виконує свій обов’язок — це не привід відразу переходити на особистості! Хотів би зауважити…

— Ні, це я хочу зауважити, що одна світлість третій тиждень проходу не дає одній добропорядній кобилі! Тобто, звісно, вігілі. Світлість ірже і б’є копитом… А ці дуелі! Хто просив вас викликати молодого графа де Палена?

— Ви шепотілися з ним на балу в д’Артьєнів!

— Я складала йому бліц-прогноз на вдале одруження!

— Під час менуету?! Кокетуючи й підморгуючи?! Ха! Тисяча інкубів! Я щасливий, що в літтернському відділенні Приказу знайшлися

1 ... 127 128 129 ... 131
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Обитель героїв», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Обитель героїв"