Читати книгу - "Доктор Фаустус"

сказати ще дещо. Велике, з двома вітальнями, одна з яких, умебльована трохи інтимніше, правила за спільну кімнату на щодень, з просторою їдальнею, оббитою різьбленим дубом, і кабінетом, повним шкіряного комфорту, з подружньою спальнею, де над двома жовтими полірованими ліжками з грушевого дерева здіймалося щось схоже на балдахін, а на дамському туалетному столику вишикувалися суворо за ранжиром блискучі флакони та срібне приладдя, це помешкання, кажу, ще кілька років у найгірші часи було зразковою домівкою німецького культурного міщанства — не в останню чергу завдяки «добрим книжкам», виставленим усюди, і в обох вітальнях, і в кабінеті, книжкам, купуючи які, почасти з репрезентативних міркувань, а почасти задля душевного спокою, уникали всього бентежного й руйнівного; їхній кістяк становила солідна освітня література, історичні дослідження Леопольда фон Ранке[411], твори Грегоровіуса[412], праці з історії мистецтва, німецька й французька класика, одне слово, все стабільне й випробуване. З роками помешкання стало ще краще чи, радше, повніше і барвистіше, бо доктор Інститоріс приятелював із деякими мюнхенськими художниками помірковано-палацового напрямку (теоретично проголошуючи культ яскравості і брутальної сили в мистецтві, він сам любив у ньому все тихе й лагідне), особливо з якимось Нотебомом, що походив із Гамбурга. Нотебом, одружений, смішний чоловік із запалими щоками й гострою борідкою, що вмів весело наслідувати акторів, тварин, музичні інструменти і професорів, головна особа карнавальних свят, які, правда, вже відмирали, добре володів популярною в суспільстві технікою портретної схожості, а як митець, дозволю собі сказати, був посереднім майстром гладенького письма. Інститоріс, звиклий до вченого спілкування з шедеврами, або не відрізняв їх від якої-небудь вправної посередності, або вважав себе зобов'язаним давати замовлення добрим приятелям, та й, мабуть, не хотів обвішувати свої стіни нічим іншим, а тільки прилизано-пристойним і шляхетно-заспокійливим, у чому його твердо і беззастережно підтримувала дружина, якщо й не з міркувань смаку, то принаймні з переконання. Тож Нотебомові за добрі гроші доручили намалювати дуже подібні до оригіналу й дуже невиразні портрети господарів: кожного окремо і обох разом, а потім, як пішли діти, тому жартунові вдалося отримати замовлення на родинний портрет Інститорісів у натуральну величину, смішну картину, на чимале полотно якої витрачено багато олійних фарб та лаку і яка, вставлена в багату раму й забезпечена електричним освітленням угорі і внизу, оздобила вітальню.

Як пішли діти, сказав я. Бо діти пішли, і як дбайливо, з якою впертою, можна навіть сказати героїчною зневагою до обставин, що дедалі менше сприяли міщанським розкошам, вони їх гляділи й виховували — ніби для минулих часів, а не для майбутніх. Уже наприкінці 1915 року Інес подарувала своєму чоловікові донечку, названу Лукрецією, зачату на жовтому полірованому ліжку під куцим балдахіном, недалеко від виставленого рядком на скляній плиті туалетного столика срібного приладдя, і відразу заявила, що хоче зробити з неї взірцево виховану дівчину, une jeune fille accomplie, як висловилась вона своєю карлсруеською французькою мовою. Через два роки в неї народилися близнята, знов дівчатка, так само врочисто охрещені вдома в срібній мисці, заклечаній по вінцях квітками, й названі Анночкою і Рікардочкою, з тим самим шоколадом, портвейном і цукерками для гостей. Усі три були біленькі, заклопотані своїми сукенками з бантами, явно пригнічені материною манією бездоганності, сумно заглиблені в себе кімнатні рослини, виплекані в розкошах, усі три солодко, манірно лебеділи, всі три провели свої перші місяці у вишуканих колисках з шовковими завісками, всіх їх мамка (бо Інес не годувала сама дітей, домашній лікар відрадив їй), виряджена цілком по-міщанському жінка з простолюду, вивозила гуляти під липи на Принцрегентенштрасе в низеньких, найелегантнішої конструкції візочках на гумових шинах. Згодом їх доглядала вже дипломована бонна. Світла кімната, в якій вони росли, де стояли їхні ліжечка і де їх відвідувала Інес, коли їй дозволяло це порання по господарству й догляд за своєю власною особою, з фризом уздовж стін із зображенням казкових персонажів, з так само казковими карликовими меблями, з барвистим лінолеумом на підлозі й цілим світом дбайливо розкладених по полицях іграшок — плюшевих ведмедиків, баранчиків на коліщатах, блазнів, ляльок Кете Крузе і залізниць, була взірцем домашнього дитячого раю, таким самісіньким, як його малюють у книжках.

Чи треба мені говорити або, радше, повторювати, що вся та правильність зовсім не була правильністю, що вона трималася на вдаванні, щоб не сказати — на брехні, що її не тільки все більше й більше підважували зовнішні обставини, але й уважніше око, яке через свою небайдужість краще бачить, помічало, що вона внутрішньо нетривка, що вона не дає щастя, що в глибині душі в неї не вірять і по-справжньому не бажають її? Мені те правильне щастя завжди здавалося свідомим запереченням і згладжуванням життєвих проблем, воно дивно суперечило властивому Інес культові страждання, і, по-моєму, ця жінка з неабияким розумом не могла не усвідомлювати, що її манірне намагання зробити зі своїх дітей ідеальний міщанський виводок було виявом і камуфляжем нелюбові до них, плодів зв'язку, на який вона зважилася з нечистим жіночим сумлінням і який підтримувала, переборюючи фізичну огиду.

Боже мій, звичайно ж, спати з Гельмутом Інститорісом — не п'янка насолода для жінки! Мені завжди мимоволі уявлялося — а я для цього достатньо знаю жіночі мрії і прагнення, — що Інес зачинала своїх дітей тільки з обов'язку, так би мовити, відвернувши від чоловіка обличчя. Бо то були його діти, жодних сумнівів щодо цього не виникало, надто вони всі троє скидалися на нього, набагато більше, ніж на матір, може, тому, що душевно вона брала надто мало участі в їхньому зачатті. І взагалі я ніяким чином не хочу зачепити чоловічої честі того недорослого добродія. Він безперечно був справжній чоловік, хоч і схожий на карлика, і саме завдяки йому Інес спізнала жадання — нещасливе жадання, на пісному грунті якого виросла її пристрасть.

Я вже казав, що, коли Інститоріс почав залицятися до Інес, він, властиво, здобував її для іншого. Так само, ставши її чоловіком, він лише збудив невиразні бажання, половинчасте, насправді кривдне уявлення про радість, яке вимагало, щоб його доповнили, підтвердили, задовольнили і через яке туга за Руді Швердтфегером, що так дивно відкрилася мені в розмові з Інес, розгорілася в палку пристрасть. Все ясно: бувши дівчиною, якої домагаються, вона почала тужно думати про нього, а коли стала досвідченою жінкою, то закохалася в нього цілком свідомо, добре розуміючи всі свої почуття і жадання. Не доводиться також сумніватися, що молодик, якого так кохали, не міг не послухатися того почуття, стражденного,