Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

26 травня 1920 р., під час перебування в Києві білополяків С. Петлюра призначив В. Прокоповича головою Ради Міністрів УНР. Сформований ним уряд, в якому переважали радикал-демократи, планував скликати в Україні парламент, обраний на підставі загального, рівного, безпосереднього, таємного, пропорційного голосування. Передбачалося створити регулярну армію. Для відбудови зруйнованої промисловості пропонувалось використати приватну ініціативу. Держава зобов'язувалась сприяти кооперативним установам ввести посильне оподаткування населення. Земля мала перебувати в користуванні селян до остаточного вирішення цього питання в парламенті. Українські есери й соціал-демократи перейшли в опозицію до уряду, постійно й рішуче засуджували практично всі його кроки. Зазнаючи поразки за поразкою, Українська армія нестримно втрачала контроль над територією, відкочувалась за польськими військами, що вже не в змозі були впливати на перебіг подій в Україні. Тотальна катастрофа УНР ставала невідворотною. 16 жовтня 1920 р. В. Прокопович подав у відставку, яка була прийнята головою Директорії С. Петлюрою.

Деякий час залишався міністром освіти в кабінеті А. Лівицького. З 1921 р. перебував у таборах для інтернованих у Польщі, займався просвітницькою справою, головним завданням якої була ліквідація неграмотності серед військовополонених.

У 1924 р. переїхав до Парижа, де тісно співробітничав з головою Директорії і головним отаманом військ УНР С. Петлюрою. Після його смерті згідно з законом «Про тимчасове Верховне Управління від 12 листопада 1920 р.» А. Лівицький, як голова Ради Народних Міністрів, перебрав на себе права і обов'язки голови Директорії УНР. В. Прокопович протягом 1926—1939 pp. обіймав посаду голови Ради Міністрів УНР. З жовтня 1939 р. до травня 1940 р. він – заступник голови Директорії та головного отамана УНР. Протягом 1925—1939 pp. редагував тижневик «Тризуб» у Парижі.

1927 р. заснував Бібліотеку ім. С. Петлюри в Парижі, яка вже 1934 р. налічувала понад 10 тис. томів літератури.

У вересні 1939 р. Уряд У HP в Парижі на чолі з В. Прокоповичем і О. Шульгіним задекларував свою солідарність із західними демократичними державами і засудив нацистський і комуністичний тоталітаризм. В той час це була єдина українська заява, в якій відкрито засуджено нацистську політику Німеччини.

Історичні праці стосуються переважно сфрагістики: «Сфрагістичні анекдоти» (1938), «Заповіт Орлика» (1939), «Під золотою хорогвою» (1943), «Печать Малороссийская» та «Сфрагістичні етюди» – обидві вміщені в «Записках НТШ» Т. CLXIII 1954 р. та ін.

Помер 7 червня 1942 р. й похований у м. Бесанкур, Франція.

Праці В. К. Прокоповича

Сфрагістичні анекдоти. – Прага, 1938.

Печать Малоросссийская; Сфрагістичні етюди // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. – Т. CLXIII. – 1954.

«Вічне підданство». До питання про правну природу з'єднання України і Москви. – Париж, 1976.

Література про В. К. Прокоповича

Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. – К., 1998.

Державний центр УНР в екзилі: статті і матеріали. – Філадельфія – Вашингтон, 1993.

Енциклопедія українознавства. – Львів, 1996. – Т. 6.

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917—1921. Т. III. – Прага, 1943.

Наріжний С. Українська еміграція. – Прага, 1942. – Ч. 1.

Солдатенко В. Ф. Українська революція: концепція та історіографія (1918—1920 pp.). – К., 1999.

Уряди України у XX ст. Науково-документальне видання. – К., 2001.

Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1928.

Шульгін О. Без території. Ідеологія та член уряду УНР на чужині. – К., 1998.

«…Об'єднатися супроти ворогів, які знущаються над вірою, народністю, й нищать здобуте потом та кров'ю батьків та дідів»

(Петро Миколайович Врангель)

Російський військовий і політичний діяч, один з лідерів білого руху народився 28 червня (10 липня) 1878 р. в м. Новоолександрівську Ковенської губернії (Литва) в багатій дворянській родині. Мав титул барона.

П. Врангель закінчив Ростовське реальне училище, Петербурзький гірничий інститут (1901 p.), Миколаївське імператорське кінне училище (1902 р.), Імператорську академію Генерального штабу (1910 p.). Перебував на службі в лейб-гвардії Кінному полку. Учасник російсько-японської, Першої світової воєн, командувач зведеного кінного корпусу. У листопаді 1917 р. залишив армію. Відхилив пропозицію П. Скоропадського очолити Збройні сили Української Держави. З серпня 1918 р. – в білогвардійській Добровольчій армії. Одержавши титул генерал-лейтенанта, П. Врангель послідовно був командиром бригади, 1-ї кінної дивізії, 1-го кінного корпусу. З січня 1919 р. він – командувач Кавказької Добровольчої армії, у грудні 1919-го – січні 1920 р. – командувач Донської армії.

4 квітня 1920 р. А. Денікін призначив барона головнокомандуючим Збройними силами Півдня Росії – залишками військових поразок кінця 1919 – початку 1920 р.

До цього П. Врангель конфліктував з А. Денікіним, вимагав зміщення останнього з посади головнокомандуючого військовими силами Півдня Росії за невдачі в боротьбі з Радянською владою. Активну підтримку (дипломатичну економічну, військову) П. Врангелю надали Англія й Франція. Реорганізувавши в травні 1920 р. наявні сили в «Русскую армию» (її складовою став і флот на Чорному і Азовському морях), головнокомандуючий почав готуватися до операцій проти влади Рад.

На території, контрольованій військами під командуванням П. Врангеля, було встановлено режим військової диктатури, її загальні напрямки підпорядковувалися розв'язанню низки першочергових завдань: збройна боротьба з більшовиками; створення правопорядку, який підтримували б найширші верстви населення, в т. ч. дрібні селяни-власники, поліпшення матеріального добробуту робітників і задоволення їхніх професійних потреб. Внутрішнє життя в Криму та в Південній Україні регламентувалося наказами головнокомандуючого, правилами, тимчасовими положеннями і розпорядженням уряду Південної Росії (голова – О. Кривошеїн), які підлягали обов'язковому затвердженню П. Врангелем.

Врахувавши помилки А. Денікіна, створений П. Врангелем «Уряд Півдня Росії» оприлюднив низку заходів, розрахованих на привернення симпатій населення, передусім України, Дону, Кубані, Північного Кавказу. Зокрема в декларації з національного питання уже не йшлося про «єдину і неподільну Росію», заявлялося про надання «народностям Росії можливості визначати форму правління вільним волевиявом» і прагнення «до об'єднання різних частин Росії в широку федерацію, засновану на вільній угоді і на спільності інтересів».

Серед українського населення поширювалися листівки-відозви П. Врангеля. Слід зазначити, що написані вони були українською мовою, в них уже не вживалося таких, як у А. Денікіна, назв – «Новоросія» чи «Малоросія». П. Врангель звертався до населення регіону як до «синів України» із закликом «об'єднатися супроти ворогів, які знущаються над вірою, народністю й нищать здобуте потом та кров'ю батьків та дідів».

П. Врангель дозволив формування у складі армії українських підрозділів (куренів). Політичною поступкою зокрема було те, що «прапором українських збройних частин був прапор жовто-блакитний». Спеціально призначені референти з числа офіцерів-українців