Читати книгу - "Шлях Абая"

Дармен узяв за руку молоду жінку і швидко попрямував до коней. То була Макен, його кохана. Нерозлучний друг Дармена, Абди, відв’язавши сивого інохідця, підвів його до Макен, вона легко скочила в сідло і сіпнула повід. Обабіч неї їхали Дармен і Абди, а слідом — Какитай, Муха і Альмагамбет — вірні друзі, які вирішили розділити з Дарменом всі небезпеки і тривоги, що чатували на нього. Виїхавши з двору, вершники під покровом темної ночі помчали безлюдною вулицею до Іртиша. Вони хотіли швидше перебратися через річку і сховатися від погоні. Вільний жигіт і дівчина стали бездомними втікачами.

Час був пізній, пором стояв уже на причалі на тому березі, човнярі з Верхніх і Середніх Жатаків також припинили перевезення. Втікачі опинилися б у скрутному становищі, коли б передбачливий Абай не дав Дармену адреси свого приятеля, човняра Сеїля. Какитай швидко розшукав на високому березі Іртиша маленький будиночок з пласкою покрівлею і викликав хазяїна. Той гукнув двох своїх молодих помічників, що жили неподалік, і звелів їм одразу приготувати човна.

Проте невеликий човен Сеїля не міг забрати усіх втікачів з кіньми. Вирішено було, що Альмагамбет і Муха з п’ятьма кіньми залишаться на ніч у слободі, у знайомого казаха у Верхніх Жатаках, а вранці переправляться у місто на поромі. Як тільки Какитай, Абди, Дармен і Макен з її сірим інохідцем вмостились у човні, гребці дужими розміреними помахами весел погнали його до протилежного берега, оповитого темрявою. Коли човен відчалив од берега, Муха і Альмагамбет, ведучи коней на поводі, направилися до знайомого казаха, де вони звичайно зупинялися, приїжджаючи на базар.

Під цей час нічну тишу розітнув гучний цокіт копит — поблизу, збуджено розмовляючи, чвалом пронеслися десять вершників. Ці жигіти, що також примчали в слободу караванним Тобиктинським шляхом, прямували тепер по невиразних слідах, що привели їх до Кумашевого будинку. Вони були певні, що саме тут, у Абая, Дармен шукатиме пристановища і порятунку від погоні…

Вожак переслідувачів Даїр, чолов’яга з цапиною борідкою, великим носом і довгими кінськими зубами, спинив своїх жигітів коло воріт і рішуче зайшов у двір. Він хотів спочатку оглянути лабаз і стайню, а вже після того йти в дім. Не маючи явних доказів, Даїр не наважувався зайти до Абая. Обшукавши всі кутки й закутки двору і заглянувши через хвіртку в стайню, Даїр не виявив нічого підозрілого і здивовано поцмокав язиком. Тут він побачив сторожа у драному чапані, який шкандибав йому назустріч від складу. От кого треба розпитати!

Невеликого розуму хлопець охоче розповів Даїру, що недавно шість вершників, серед них одна жінка, заїздили в цей двір; один з них зайшов до хати, недовго пробув там, після того сіли на коней і поскакали вниз по вулиці…

Даїру і раніше спадало на думку, що, можливо, втікачі не залишаться ночувати у Абая і не затримаються і в слободі, а постараються переправитися на той берег: адже в місті значно легше сховатися від переслідування. А втім, уночі навряд чи пощастить переправитися через Іртиш… Перш ніж кинутися навздогін, Даїр відрядив жигіта в дім торговця Сейсеке, до Уразбая, щоб сповістити про події, які привели його з степу. Після того скочив на вмиленого коня і в супроводі решти жигітів помчав у напрямку, вказаному сторожем…

Даїр і Уразбай з одного роду і з одного аулу, вони були найщирішими друзями і не мали таємниць один від одного. До того ж Макен, яка втекла з Дарменом, доводилася жесир[102] не тільки Даїру, але й Уразбаю. Головним винуватцем викрадення дівчини Даїр вважав не Дармена, людину без роду і племені, а давнього Уразбаєвого ворога, Абая. Так і наказав він гінцям передати Уразбаю: він не зупиниться ні перед чим, він ладен прийняти смерть від руки свого ворога і загинути в боротьбі за повернення Макен, яка зганьбила його честь. Даїр не заспокоїться, доки не доможеться свого, він боротиметься, якщо треба буде, з ночі до ранку і з ранку до ночі; нехай втікачі сховаються під землею, однаково він і там розшукає і свою жесир, і ворога-спокусника.

— Сповісти Уразбая, що я чекаю від нього підмоги! — сказав Даїр своїм посланцям.

Жигіти знайшли Уразбая у домі торговця повстю Сейсеке. Один з них, Жемтик, рябий, бистроокий, з щербатим ротом і чорною бородою, нечутно, як кіт, зайшов у гарно прибрану кімнату, де навколо низького круглого столика сиділи сам господар, Уразбай і їхній спільник, опасистий Єсентай. Жемтик смиренно вмостився навпочіпки біля дверей і, поступово підповзаючи до столу, з усіма подробицями розповів про втечу Макен з Абаєвим жигітом Дарменом. Мабуть, вони переправилися на той берег. Пором не працює, і напевно, їх перевіз хтось із слобідських човнярів. Ось Даїр і вирішив ждати на березі, поки повернеться цей негідник. Можливо, Сейсеке „ знає, хто з човнярів допоміг Дармену і Макен.

Почувши вість, прислану Даїром, Уразбай розлютився, немов шаман біснуватий. 3. уст його сипались прокльони на голову Абая.

Сейсеке послужливо підтакував Уразбаю, на всі заставки лаючи Абая і втікачів. Тільки опасистий Єсентай залишався байдужим, в його заплилих очицях, здавалось, не було ніякої думки. Ровесник Уразбая, він вважався верховодою великого роду Сармурзи і був відомий як злісний інтриган. У всіх справах, позовах і чварах, що їх розпочинав Уразбай, він ішов завжди поряд з ним, стремено в стремено; ходили навіть чутки, що замолоду їм обом щастило в конокрадстві.

На відміну від крикливого Уразбая, Єсентай був скупий на слова. Уразбай в суперечках грубо лаявся, захлинався від напливу слів, перебивав супротивника, бризкав слиною, а Єсентай мовчки і незворушно чекав, доки супротивник виговориться, виснажиться, і тільки тоді починав говорити — спокійно і неквапливо. Була у нього хитра вдача: в міжродових суперечках він намагався завжди виступити останнім, спочатку зіткнувши людей в словесній сутичці. Особливу насолоду відчував він, коли йому траплялося наскочити на наївних задерикуватих простаків. Примруживши свої заплилі жиром очі і зберігаючи цілковитий спокій, знущався він з бідолашної жертви, обдуреної його лагідним виглядом… То була людина, про яку багато хто з степових верховодів казав: у Єсентая можна повчитися, як треба жити на світі.

Розлючений Уразбай ніяк не міг заспокоїтись. Він клявся розшукати втікачів, привезти їх зв’язаними в аул і стратити: прив’язати до кінського хвоста й пустити волочитися по степу, доки від них і сліду не лишиться. Довідавшись, що Абай перебуває в слободі, він поклявся помститись йому:

— Зараз же притягну цього негідника до відповідальності!