Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Нараз я потрапив у людський вир — усі ринули до собору, щоб устигнути на заключну службу божу. Якийсь час я даремно намагався пробитися праворуч або ліворуч. Я надто стомився, щоб прокласти собі дорогу. Мене несло в людському потоці, і я повільно вибирався з нього. Люди були огидні, і я їх зненавидів. Скільки себе пам'ятаю, я завжди повставав проти тілесної кари Коли когось били при мені, я відчував біль, і щоразу, коли ставав свідком екзекуції, я намагався цьому перешкодити. Так само було і з полоненими. Я мав багато неприємностей, терпів насмішки і навіть наражав себе на небезпеку через те, що не міг спокійно дивитись, як б'ють полонених. Та попри все я не зумів би перебороти свою відразу до покарання, навіть якби й захотів. Я не міг спокійно бачити, як били людину або зневажали її, і заступався за неї не із співчуття чи з любові до ближнього, а просто тому, що не терплю цього.

Але останні кілька місяців у мене часто виникає бажання вдарити когось в обличчя, і траплялося, що іноді я бив своїх дітей, бо мене дратував їхній галас, коли я, стомлений, приходив з роботи. Я бив їх сильно, дуже сильно, знаючи, що чиню несправедливо щодо них, і сам лякався, відчуваючи, що втрачаю владу над собою.

У мене не раз раптово виникала дика потреба вдарити когось в обличчя, хоча б і цю худу жінку, яка йде оце поруч мене в юрбі, так близько від мене, що я відчуваю її запах — кислуватий і затхлий; її обличчя скривила гримаса зненависті, і вона кричить своєму пошлюбленому, спокійному на вигляд худому чоловікові в зеленому фетровому капелюсі, який іде поперед нас: «Ну швидше, ми ж пропустимо месу!»

Мені вдалося протовпитися праворуч. Вибравшись з людського потоку, я зупинився біля вікна взуттєвого магазину, пропускаючи повз себе юрбу. Намацавши в кишені гроші, я, не виймаючи їх, перелічив папірці й дрібняки і встановив, що є всі.

Мені захотілося випити кави, але гроші треба було берегти.

Якось раптово вулиця збезлюдніла, лишилося тільки сміття, розтоптані квіти, розмелене ногами вапно та косо повислі транспаранти, натягнуті між старими трамвайними стовпами. На них чорним на білому були написані перші рядки церковних пісень:

«Славте радісно господа».

«Благослови союз наш, бо городи це».

На деяких транспарантах зображено символічні малюнки: ягнята і чаші, пальмові гілки, серця і якорі.

Я припалив сигарету й повільно побрів у бік північної частини міста. Здалека ще долинав спів учасників процесії, але за кілька хвилин стало тихо, і я зрозумів, що процесія підійшла до собору. В якомусь кінотеатрі закінчився ранковий сеанс, і я опинився серед молодих інтелектуалів, які вже почали обговорювати картину. Хлопці були в плащах та беретах і обступили дуже гарненьку дівчину в яскраво-зеленому джемпері та в куценьких американських тикових штанцях.

— ...Розкішна банальність...

— ...Але засоби зображення...

— ...Кафка...

Я не міг забути дітей. Мені здавалося що я із заплющеними очима бачу їх моїх дітей: хлопця, якому вже тринадцять літ, і дівчинку, якій одинадцять, бачу ці бліді створіння приречені на монотонну тяжку роботу. Вони обоє люблять співати, але коли я бував дома, то забороняв їм співати. Їхні веселощі, їхній галас дратували мене, і я їх бив, хоч досі не міг терпіти, коли на моїх очах чинили розправу. Я бив їх по обличчю, по сідницях, бо, приходячи ввечері з роботи хотів спокою.

Із собору линув спів вітер проносив над моєю головою хвилі церковної музики, і я пішов ліворуч повз вокзал. Там я побачив групу чоловіків, одягнених у біле, які знімали з флагштоків транспаранти з церковними символами й розвішували інші, де було написано: «Спілка німецьких дрогістів» «Відвідайте нашу спеціальну виставку!», «Численні взірці безкоштовно», «Чого ти вартий без дрогістів?»

Повільно, якось машинально я брів до церкви Скорботної богоматері, поминув портал, навіть не глянувши на нього і ноги самі привели мене до закусочної, де я вранці поснідав Здавалось, наче вранці, йдучи сюди, я полічив кроки і, скоряючись якомусь таємничому ритмові, що володів м'язами моїх ніг, зупинився й підвів очі. Подивившись праворуч я побачив у щілині між завісками тарілку з відбивними та великі барвисті реклами сигарет ступнув до дверей, відчинив їх і ввійшов у закусочну, тут було тихо, і я одразу відчув що дівчини немає. Не було й недоумкуватого. У кутку сидів якийсь трамвайник, що сьорбав суп, а за сусіднім столиком — подружжя, яке діставало з пакета свої бутерброди й пило каву; із-за прилавка підвівся інвалід, подивився на мене і начебто впізнав: у куточках його рота щось здригнулося. Трамвайник і подружжя також подивилися на мене.

— Чого вам? — спитав інвалід.

— Сигарет, п'ять штук,— сказав я тихо, з червоної пачки.

Стомлено пошукавши в кишені монету й поклавши її на скло прилавка, я сховав сигарети, які подав мені інвалід сказав. «Дякую» — і став чекати.

Я повільно оглядався. Відвідувачі все ще видивлялися на мене: трамвайник затримав ложку на півдорозі від тарілки до рота, і я бачив, як з ложки капав жовтий суп, а подружжя перестало жувати й застигло чоловік з розтуленим, а жінка із стуленим ротом. Потім я подивився на інваліда — він усміхався, і крізь його темну, грубу, неголену шкіру я розглядів її обличчя.