Читати книгу - "Святослав"

– Ні, – ще раз сказав Святослав. – Не про золото і не про дань я думаю.

– Тоді чому?

Князь Святослав відповів:

– Коли імператори ромеїв просили нас, київських князів, дати їм поміч і воювати з ворогами своїми в імперії, ми, пам’ятаючи про ряд між нами, цю поміч давали. Зараз імператор Никифор посилає золото, щоб скорити болгар. Але ж імператор знає, що у нас з болгарами від віку існує мир, ми з ними одноязичні люди. Болгари – то сусіди наші, і ми мали від них тільки добро. Ні, василіку Калокіре, руські люди – не якісь печеніги чи хозари, за золото ми не воюємо. І коли б імператор Никифор прислав мені не п’ятнадцять кентинаріїв, а п’ятнадцять хеландій із золотом, то й тоді я сказав би – не згоден.

– Що ж, – задоволено сказав Калокір. – Це дуже добре, і коли я їхав сюди, то був певен, що ти, княже, у відповідь на прохання імператора скажеш – ні, не згоден!

Князь Святослав здивованими очима подивився на василіка, не розуміючи, як може він радіти, що київський князь не хоче допомогти імператору.

– Я бачу, що ти не розумієш мене, княже, – ніби вгадав його думки Калокір. – Тоді дозволь мені сказати те, чого не говорив і не доручав мені імператор Никифор?

– Дивний ти василік, Калокіре, – сказав князь Святослав. – Що ж, говори, я слухаю.

– Скажу все, все, княже, – здригнувся Калокір. – Але перед тим дай князівське слово, що те, що почуєш, знатимеш тільки ти, я та ще Борисфен.

– Ти хочеш клятьби, я ж звик клястись тільки на зброї. Проте слово даю – все буде між нами.

– Імператор Никифор, – почав Калокір, – вчинив безумство, коли розірвав мир і хоче почати війну з болгарами.

Князь Святослав засміявся, але посмішка враз зникла з його обличчя.

– Почекай, Калокіре, – суворо сказав він. – Ти посланець імператора ромеїв і просиш мене йти на болгар. А тепер ти говориш, що імператор чинить безумство, починаючи війну з болгарами. Чи можу я вірити своїм вухам?

– Я говорю, княже, те, що думаю, – відповів суворо Калокір. – Імператор Никифор уже давно втратив розум, бо довів імперію до голоду й злиднів. Він безумний, бо підозрою, чварами й лютими розправами обурив проти себе тисячі достойних людей в Константинополі і фемах. Він втратив останній глузд і зробив непоправну похибку, зламавши мир з болгарами…

– Василік імператора! – крикнув князь Святослав. – Для чого, скажи, говориш ти все це мені, київському князеві?

– Зараз ти мене зрозумієш, княже Святославе, – так само суворо вів Калокір. – Мій батько був звичайним вірменським ченцем, але змушений був виїхати до Константинополя, бо дома його ждала смерть від імперії. Тоді з Вірменії до Константинополя виїхало дуже багато наших людей, бо вже, гадали вони, краще бути в багатому Константинополі, аніж помирати дома… Але батько мій був дуже розумною людиною, і там, у Константинополі, це швидко помітили. його допустили до двору, про нього взнали імператори Роман і Костянтин, вони послали його василіком до печенігів, ще раз – до угрів. А коли помер кесар Симеон і Візантія хотіла укласти мир з болгарами, батька мого послали василіком до кесаря Петра, він повіз йому дари, умовив Петра, і той приїхав у Константинополь укласти мир і взяти в жони дочку імператора…

– Отже, твій батько був другом болгар і допоміг укласти мир між імператорами і кесарями?

– Ти мене зрозумів. Батько мій був другом болгар. Але після Романа і Костянтина прийшов Никифор Фока, який ненавидить болгар і всіх тих, що допомагали миру з ними. І тому він хотів люто покарати мого батька. його пси вже напали на слід, і батька ждав монастир, а може, й галери. Але батько мій, як я тобі вже говорив, князю, був дуже розумною людиною і тому через землю тиверців і угличів утік до Херсонесу.

Ця довга і, до того ж, виголошена одним духом промова, мабуть, стомила василіка Калокіра, і він якийсь час спочивав, дивлячись на небо над Києвом, що стало темно-вишневим, тривожним, і на плесо, що швидко синіло…

– Там, у Херсонесі, і в усіх Кліматах, – повів далі він, – як ти, мабуть, княже, добре знаєш, є дуже багато людей, які ненавидять імперію. Туди з Константинополя виганяють усіх, ким невдоволені імператори, туди ж тікають і ті, хто невдоволений імператорами. І хоч Клімати – це фема імперії, і хоч там є їхній стратиг, але херсоніти мають свій конвент, на чолі якого стоїть протевон. Минув короткий час, і мій батько був обраний протевоном, а зараз, коли в імператора Никифора виникла потреба послати василіка до тебе, він зупинився на мені, синові протевона…

– Але ж, – запитав князь Святослав, – імператор Никифор знає те, що ти мені розповів, – хто твій батько і хто сам ти? Як же він посилає тебе до мене?

Василік Калокір задоволено потер руки, а може, йому стало просто холодно, бо з Дніпра починав повівати вітер.

– Імператор Никифор, – відповів він, – звичайно, знає, хто мій батько і хто я, але знає