Читати книгу - "Вірнопідданий"

раніше, ніж почалося звільнення робітників, з приводу якого так побивалася «Нецігська газета». Старий Бук, як голова спостережної ради, сам змушений був зажадати цього звільнення, що дуже пошкодило йому в громадській думці. Управління вдалося до таких крутих заходів, напевне, тільки тому, що спостережну раду очолював старий Бук. Було помилкою обирати його на голову. Взагалі краще було б йому тими грішми, що їх так благородно дав йому Геслінг, сплатити борги, аніж купувати гаузенфельдські акції. Дідеріх сам висловлював всюди цю думку.

— Хто б міг чекати цього від нього! — знов зауважував він і знов замислювався над примхами долі. — От коли видно, на що здатна людина, яка втрачає грунт під ногами…

Після цього у кожного залишалося тяжке враження, що і його, як акціонера Гаузенфельда, старий Бук доведе до загибелі. Бо акції падали. Звільнення викликали загрозу страйку; акції впали ще нижче… Тут на допомогу прийшов Кінаст. Він несподівано приїхав до Неціга — відпочити, як він казав. Ніхто не мав охоти признаватися іншому, що у нього є гаузенфельдські акції і що він ускочив у халепу. Кінаст сповістив когось, що інші вже продали свої. Його особиста думка була така, що треба поспішати. Якийсь маклер, Кінастові, між іншим, не знайомий, сидів час від часу в кафе і скуповував акції. За кілька місяців у газетах почали щодня з’являтися оголошення банкірського дому Занфт і К°. Хто ще мав гаузенфельдські акції, міг легко цьому банкові їх продати. Справді, на початку осені у жодної душі більше не було цих ненадійних паперів. Зате поширилася чутка, що Геслінг і Гаузенфельд зливаються. Дідеріх удавав здивоване обличчя.

— А старий пан Бук? — питав він. — Як голова спостережної ради, він, мабуть, також захоче сказати своє слово. Чи, може, сам уже продав свої акції?

— У нього тепер інші клопоти, — відповідали йому. Букова справа проти «Голосу народу» була призначена на розгляд. — Він, напевне, програє, — говорили деякі.

І Дідеріх із спокійною діловитістю:

— Шкода його. Тоді вже йому більше не засідати ні в яких спостережних радах.

З таким передчуттям усі й прийшли до суду… Викликані свідки нічого не пам’ятали. Клюзінг уже давно всім казав за продаж фабрики. Чи говорив він окремо про ту ділянку? І чи називав як посередника старого Бука? Все це лишилося нез’ясованим. Серед радників було відомо, що ділянку намічали для передбачуваного тоді притулку. Чи був за це Бук? В усякому разі, він не був проти. Багато хто звернув увагу на те, що він дуже цікавився цією ділянкою. Сам Клюзінг, який досі ще був хворий, посвідчив комісарові, котрий його допитував, що його друг Бук аж до недавнього часу дуже часто бував у нього. Якщо Бук і говорив йому за продаж землі, то він, Клюзінг, ні в якому разі не сприйняв цього в такому розумінні, яке могло б зганьбити Бука…

Позивач Бук хотів установити, що переговори з Клюзінгом провадив офірник грошей, покійний Кюлеман. Але це йому не пощастило, Клюзінг з цього приводу також висловився непевно. Той факт, що це твердив Кон, нічого не доводив, бо Кон сам був зацікавлений в тому, щоб надати своєму власному візитові до Гаузенфельда безвинного характеру. Найважливішим свідком залишався Дідеріх, якому Клюзінг писав і який відразу ж після одержання листа мав з ним розмову. Чи згадувалося чиєсь ім’я? Він посвідчив:

— Я не цікавився тим чи іншим ім’ям. Заявляю, що я — це потверджують усі свідки — ні разу не називав публічно ім’я позивача пана Бука. В усій цій справі я мав на увазі тільки інтереси міста, яким загрожували оборудки окремих осіб. Я заступився за політичну етику. Особистий завзяток чужий мені, і я б дуже шкодував, якби позивач вийшов з цього розгляду не цілком бездоганним.

Ці Дідеріхові слова були зустрінуті схвальним шепотом. Тільки Бук здавався невдоволеним; він схопився, весь червоний… Дідеріхові було запропоновано викласти свій особистий погляд на справу. Він збирався почати; тут Бук, гордо випроставшись, виступив уперед, і його очі палали, як на тих передвиборчих зборах, що закінчилися так трагічно.

— Я звільняю пана свідка від труда висловлювати поблажливе міркування про мою особу і моє життя. Не йому це робити. Він допевнився успіхів інакшими засобами, ніж я, і мета їх інша. Мій дім був завжди відкритий і доступний для кожного, в тому числі й для свідка. Моє життя вже понад п’ятдесят років належить не мені, воно належить ідеї, яка в мій час володіла умами багатьох, — ідеї справедливості і загального добра. Коли я вступав у громадське життя, я був заможною людиною. Я покину його бідняком. Я не потребую нічийого захисту.

Він замовк, його обличчя ще тремтіло, але Дідеріх тільки знизав плечима. На які успіхи посилався старий? У нього їх давно вже не було, це все були самі пусті слова, під які ніхто не дасть заставного листа. Він величався, а сам уже попав під колеса. Як може людина так не розуміти свого становища? «Коли вже одному з нас поводитися з другим звисока…» І Дідеріх почав блискати очима. Він просто спалив старого вогнем свого погляду, хоч як той палав від обурення, — і цього разу остаточно, разом із «справедливістю і загальним добром». Спершу власне добро, — а справедлива є та справа, що. має успіх!.. Дідеріх ясно відчував, що де незаперечний факт для всіх. Старий також відчув це, сів на своє місце, згорбився, і на його обличчі з’явився наче вираз сорому. Звернувшися до присяжних, він сказав:

— Я не вимагаю виняткового ставлення до себе, я скоряюся вирокові моїх співгромадян.

По цьому Дідеріх, наче нічого і не сталося, далі давав свідчення. Вони були справді дуже поблажливі і справили прекрасне враження. Всі вважали, що за час, який минув від процесу Лауера, він дуже змінився на краще, набув упевненого спокою, що, правду кажучи, було неважко, оскільки він тепер був людиною забезпеченою і впливовою. Саме вибило полудень, і в залі поширилася остання новина з «Нецігської газети»: це було фактом, Геслінг — власник більшості акцій Гаузенфельда — був запрошений на посаду головного директора… Всі з цікавістю кидали погляди на нього і на старого