Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

Та я полишу це питання, як і годиться, на розсуд френологів, а сам прийму спинномозкову теорію тільки на той час, поки розглядатиму горб кашалота. Цей царствений горб, коли я не помиляюсь, височить над одним з найбільших хребців і таким чином є ніби його опуклим зовнішнім покривом. Судячи з такого розміщення, я б назвав його органом рішучості й непогамовності кашалота. А що цей велетень справді непогамовний, ви ще матимете нагоду пересвідчитись.

81
«ПЕКВОД» ЗУСТРІЧАЄ «ДІВУ»

Настав призначений долею день, і ми зустріли судно «Юнгфрау» з Бремена під командою капітана Деріка Де-Деера.

Голландці й німці, що колись були найбільшими китоловами світу, тепер геть змізерніли, але час від часу, дуже зрідка, в Тихому океані можна побачити і їхні вимпели.

З якоїсь причини «Юнгфрау», видно, дуже хотіла засвідчити нам свою пошану. Вона повернула на паралельний курс іще далеченько від нас і спустила човен, що зразу помчав до нас через хвилі. Нетерплячий капітан стояв не на кормі човна, як звичайно, а на носі.

- Що це у нього в руці? - вигукнув Старбак, показуючи на якийсь предмет, що ним вимахував німець.- Та не може бути! Маслянка з носиком!

- Та ні,- заперечив Стаб.- Ні, ні, то кавник, містере Старбак; цей німчисько, видно, хоче почастувати нас кавою. Он же, бачите, коло нього стоїть бідон з окропом. О, славний чолов’яга той німчисько!

- Ет, іди ти знаєш куди зі своєю кавою! - вигукнув Фласк.- То справді маслянка й бідон для лою. У них скінчився лій для ламп, і вони пливуть до нас канючити.

Звісно, це може здатися вкрай дивним, що капітан китобійного судна на промисловому терені позичає на іншому судні лій; воно навіть суперечить відомій приказці «Везти до Ньюкасла вугілля», і все ж такі речі справді інколи трапляються. Оце й тепер капітан Дерік Де-Деер, безперечно, держав у руці маслянку для підливання лою в лампи, як оголосив Фласк.

Коли німець піднявся на палубу «Пеквода», Ахав, не глянувши на те, що було у нього в руках, зразу спитав його про Мобі Діка; але німець своєю каліченою мовою дуже скоро витлумачив, що навіть не чув ніколи про Білого Кита, а тоді мерщій перевів ровмову на свою маслянку та бідон, белькочучи щось про те, що він ночами крутиться на своїй койці в непроглядній темряві, бо взятий з Бремена лій вони зужили до останньої краплі, а досі ще не спромоглись уполювати хоч би летючу рибку, щоб поповнити запас. А на закінчення сказав, що його корабель, за китобійським висловом, «чистий», тобто порожній; таким чином, тією чистотою він справді заслужив свою назву «Юнгфрау», тобто «Діва».

Діставши прошене, Дерік розпрощався й відплив; та не добувся він іще до свого корабля, як із щогл обох суден майже одночасно побачили китів. Дерікові так нетерпеливилося кинутись у погоню, що він навіть не став передавати на судно бідон і маслянку, а зразу завернув вельбота й погнався за живими маслянками - левіафанами.

Оскільки здобич з’явилася з завітряного боку, Дерік на чолі ще трьох німецьких вельботів, що хутко рушили слідом за ним, чимало випереджав човни з «Пеквода». Китів було вісім, тобто середніх розмірів табун. Помітивши небезпеку, вони дуже швидко попливли геть один поряд одного, аж тручись боками, ніби коні в запрягу. За ними тяглася широка пінява смуга, наче хтось безперервно розмотував на морі величезний сувій пергаменту.

А посеред тієї збуреної смуги, на багато сажнів позаду інших китів, плив величезний, горбатий старий кашалот-самець. Те, що він плив повільніше і що його вкривали якісь дивні жовтаві струпи, наводило на думку, що він хворий на жовтяницю або ще на якусь хворобу. Навряд чи цей кит належав до табуна, який плив попереду: в такому поважному віці левіафани звичайно бувають нетовариські. Проте він держався в їхньому кільватері, хоча пливти по збуреній воді, напевне, було важче: білий кипінь, чи то бурун, перед його широкою мордою мав такий вигляд, ніби там стикалися дві супротивні течії, фонтан у нього був невисокий, вилітав повільно, натужно, із здушеним хрипом і опадав клаптями; а кита після того ніби стрясали якісь дивні підземні поштовхи, що пробігали по всьому його тілу аж до схованого під водою хвоста, бо позад нього вода аж кипіла бульбашками.

- Хто має трохи опію? - гукнув Стаб.- Я боюся, що в нього животик болить. Господи, подумайте лишень: пів-акра болю в животі! Його, мабуть, обдимає, аж грім у кишках гуркоче, хлопці! Мені ще такого не бувало, щоб на мене з-під корми погані вітри віяли. Та погляньте: чи ви коли бачили, щоб кит отак кривуляв, пливучи? Він, мабуть, стерно загубив!

Як надміру обтяжений корабель, що прямує до берегів Індостану з цілим табуном переполоханих коней на палубі, часом крениться, гойдається й заривається в хвилю носом, отак і цей кит-патріарх колихав своїм старим тулубом, інколи аж вивертаючись незграбно одним боком догори й показуючи причину такого кривуляння: потворну куксу правого бічного плавця. Чи він позбувся того плавця в бою, чи й народився таким - важко було сказати.

- Стривай, дідусику, зараз я зроблю тобі перев’яз на оту поранену лапку! - гукнув жорстокий Фласк, показуючи на гарпунну линву в кадобі перед ним.

- Гляди тільки, щоб він тебе нею не перев’язав! - озвався Старбак.- Наляжмо, а то німець перший його наздожене.

Усі вельботи-суперники, як один, націлились саме на цього кита - не тільки тому, що він був найбільший, а отже й найцінніший, а ще й тому, що до нього було найближче; крім того, решта китів пливли з такою швидкістю, що спочатку відстань до них нітрохи не меншала. Човни з «Пеквода» вже зоставили позаду три німецькі вельботи, спущені на воду пізніше, але Деріків човен ще був на чолі погоні, хоч суперники-чужоземці помалу наздоганяли і його. Вони тільки одного боялися: що Дерік, будучи вже так близько до своєї мети, встигне кинути гарпун, перше ніж вони його наздоженуть і випередять. Сам Дерік, видно, не мав сумніву, що так воно й буде, і