Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— Зрозуміло. Так, Джекі...— Данило зупинився, пропускаючи супутників уперед.— Схоже, там хтось чужий, йому краще не бачити вас з Агнесою разом. Тобі доведеться почекати тут. Агнеса влаштує тобі трансляцію «наживо».

Дівчина невдоволено стиснула губи, але зупинилася.

Давид повів їх довгим, ледь освітленим коридором, незабаром вони звернули праворуч, і там їх зустріли двоє озброєних вартових. Тут закінчувався Центральний відсік, і хоча бічний коридор не відрізнявся від основного, сюди не допускали всіх охочих. Тут усе було більше схоже на військовий об’єкт: раз по раз лунали накази і рапорти, в глибині хтось сюрчав у свисток.

На їхньому шляху, осяяному блідим світлом газових ліхтарів, виник залізний люк на всю ширину тунелю. Тепер Данило зрозумів, про які ключі йшлося. Давид дістав з-за пазухи залізний хрест із загнутими краями і вставив у центр люка. Краї ідеально увійшли в пази замка. Давид повернув ключ за годинниковою стрілкою кілька разів. Десь у стіні загуркотів невидимий механізм, і Мак спокійно відчинив люк, потягнувши на себе.

У штабній на них чекали двоє.

— Ну, нарешті! — Федя підскочив на місці.— Даню, ти як знаєш, а мене геть не влаштовує, що я тут ні біса не розумію! — заторохтів він. Федин вигляд, м’яко кажучи, не вражав: ніс набрякнув, з ніздрів стирчали ватні тампони, через що він гугнявив.— Ти відіслав звідси Тео — і все, Гітлер капут, он той чувак у кутку щось запитує, а що я йому можу відповісти?! Англійською він не розмовляє!

— Так ви малоросси? Ви могли би обратиться ко мне по-русски, вы же наверняка знаєте мой родной язик[50].

— Сам ти малорос,— пирхнув Федя.— До речі, хто ти такий?

Погляди всіх звернулися до чоловіка, який гордовито сидів у дерев’яному кріслі. На вигляд — середнього віку, солом’яна чуприна кучерявилася над чолом, бліде худорляве обличчя прикрашали пишні вуса і бакенбарди; одягнений у сіру робочу робу, як працівники заводу. Гість дивився на них крізь монокль, що хижо виблискував на його правому оці.

— Той, хто бажає вам допомогти,— незворушно відповів незнайомець російською. Данило відзначив, що вимова в нього майже ідеальна — не така, як у леобуржців, які розмовляли російською лише через «Закон 4526», однак його інтонації були доволі дивні.

— Ми нібито не кликали на допомогу,— гмикнула Лейла.

— Ймовірно, це тому, що ви не володієте всією інформацією,— посміхнувся гість і обернувся до Давида.— Пане Дусманісе, я маю інформацію надзвичайної важливості й тому не налаштований розмовляти за присутності цих панів і панянок. Попросіть їх вийти, будь ласка.

Давид здивовано вигнув брови. Лейла ошелешено всміхнулася.

— Вийти? Ще чого! Може, ти вбити його хочеш?

Незнайомець скромно мовчав, його монокль виблискував, як здалося Данилові, дещо загрозливо. Давид озирнувся. Данило завмер, сподіваючись, що вигнанець не виставить їх з кімнати. Судячи з тривожної паузи, так само затамували подих Мак, Лейла, Федя й Агнеса.

— Тут немає зайвих людей. Ближче до справи: хто ви такий і як знайшли нас?

Незнайомець закинув ногу на ногу і промовив:

— Знайти вас неважко: я служу в Леобурзі майже десять років, маю безліч зв’язків. Я прийшов до вас, бо сподіваюся на взаємовигідне співробітництво. Моє ім’я — Костянтин Дмитрович Бобриков, я — агент Особливої канцелярії при Військовому міністерстві Російської Імперії.

— Сказитися, російський шпик,— видихнула Лейла.

Давид пирхнув з несподіванки.

— Даруйте, а якого роду співпраця?

— У встановленні миру в Європі, звичайно ж,— знову посміхнувся Бобриков.— Ви бажаєте добра для Леобурга, я хочу добра для своєї країни. Маємо допомогти одне одному.

В кімнаті зависла незручна тиша. Поки вигнанці міркували, що відповісти, гість провадив:

— Знаю, що ви цікавилися секретною зброєю надвеликої потужності в Австро-Боснії, я читав статтю в «Зорі Леобурзькій». Що ще ви чули?

— Тільки те, що, за чутками, цісар вклав величезну суму в розробку зброї, смертоноснішої за яку світ ще не знав,— обережно відповів Давид.

— Це правда. Скоро у Відні відбудеться урочистий парад, і цю пекельну машину покажуть широкому загалу,— кивнув Бобриков.— А от плани Росії з розробки протидії тут, у Леобурзі, зазнали краху через непоступливість Августа Яблонського. Нині Петербург поринув у паніку. Особливо якщо взяти до уваги, що в Леобурзі значно похитнулися позиції отців-фундаторів.

Бобриков підвівся і заклав руки за спину.

— Розумієте, пане Дусманісе, Росія нині схожа на стару, якій підлабузники бояться піднести дзеркало. Тієї Росії, що була тридцять років тому, вже давно немає. Промисловість безнадійно відстала, сільське господарство у скруті, мануфактури в занепаді. Ми користуємося британськими військовими машинами, леобурзькими винаходами, виписуємо французьких інженерів і голландських агрономів. Скарбницю підтримує лише продаж величезних запасів сировини — масштаби видобутку стрімко зростають, а транспортувати дедалі важче: нема доріг, недокладено залізницю,— він поправив монокль.— Ми програли три війни! Три війни за тридцять років! Ви занадто молодий, а от я добре пам’ятаю фіаско біля берегів Сицилії й Першу середземноморську війну, що обернулася для нас справжньою катастрофою! Ми втратили частину українських земель і не змогли їх повернути,— Бобриков скрушно похитав головою.— І тепер його імператорська величність, спираючись на недалекоглядних радників, власною рукою веде державу до повного краху.

Данило схрестив руки на грудях. Яка прикрість! Усе це видавалося більш ніж дивним: російський шпигун звернувся до вигнанців, що ховаються під землею, по допомогу? Та що ж вони можуть — кількасот людей без грошей і майже без зброї?

— Що ви пропонуєте і на яку саме допомогу розраховуєте? — Лейла суворо звела брови.

Бобриков повільно перевів погляд на Агнесу.

— Дуже радий бачити вас, панно Яблонська,— з усмішкою пробурмотів він.

Агнеса мигцем глипнула на Данила. Її обличчя зблідло — це було помітно навіть у сутінках штабної.

— Я пропоную вам цінні відомості. Ви знатимете про все, що збирається робити Росія. Будете поінформовані про пересування її військ на околицях Леобурга, а також про результати міждержавних перемовин. А ви, своєю чергою, доведете до кінця те, що почали: усунете від влади Оздеміра і його поплічників і здійсните необхідні зміни в міському управлінні. Але зробите це швидко і, завдяки моїй інформації, підготовлено, а не наосліп.

Данило перевів погляд на Давида. Вигнанець сидів на краю стола, низько схиливши голову, ніби дрімав, проте ледь-ледь підняті плечі й побілілі кісточки пальців свідчили про те, що він напружено міркує.

— Народ був готовий. Не ми причина того, що