Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

Вона знала: кожне його слово — чистісінька правда. Його тілом гарячою лавою розливалась гордість, і здавалося, він весь аж сяяв нею. Випромінював оте невидиме марево і не як святий, а просто як чоловік: упевнений, може, навіть дещо самовпевнений чоловік.

Дона Флор іще трохи повагалася, й нарешті наважилася сісти коло нього на ліжку. Гульвіса лежав поруч, уважно за нею спостерігаючи. Дона Флор трохи заспокоїлася, проте колишня її впевненість десь поділася. Й ось його долоня ніжно ковзнула з її плеча до пупка. Обурена, вона рвучко встала:

— Та ти ж звичайне брехло… Я вже було подумала, що ти говорив від щирого серця, що ти вмієш тримати слово… А ти… варто було мені сісти, відразу ж розпустив руки…

— То й що? Я ж зовсім трішки тебе попестив, чи для тебе це вже теж означає — брати силою? Сядь сюди і послухай, кохана: я не силуватиму тебе, але спробую все, геть усе, тільки б ти погодилася покохатися зі мною з власної волі, чуєш? За кожної нагоди торкатимуся до тебе, за кожної нагоди я тебе поцілую. Так, кохана, я не брехатиму тобі, тому знай, що я зроблю все, що тільки в моїх силах, аби ти якнайшвидше знову стала моєю, бо моє серце згорає від знемоги і я просто божеволію, так скучив за тобою.

О, це таки був виклик: запекла боротьба чесної, вірної дружини супроти чарівливості, кмітливості та звабності Гульвіси.

— Я не приховуватиму, Флор, і не брехатиму: я щосили тебе спокушатиму, і коли той твій доктор найменше цього чекатиме, його мудра голова засяє новенькими рогами. А зважаючи на те, який він височезний, вони дуже йому личитимуть.

Виклик, кажеш, мій любий перший чоловіченьку, знаний на всі околиці жеребче, зграбний донжуане навколишніх борделів, вправний спокуснику молодих панянок та заміжніх жінок, виклик кажеш, е ні, цього разу не підкорити тобі цієї вершини: я чесна та вірна дружина, тож відстою добре ймення своє та мого чоловіка. Виклик прийнято. Отак подумавши та розставивши для себе всі крапки над «і», вона знову сіла біля Гульвіси:

— Не смій таке казати, Гульвісо, так негарно. Хочеш ти цього чи ні, але до мого чоловіка я попрошу ставитися шанобливо… Годі нам про пусте теревенити, поговорімо серйозно. Якщо я й кликала тебе, як ти стверджуєш, то тільки, щоб побачити тебе знову, поговорити, коли мені стає особливо сумно. У мене і на думці не було тих дурниць, про які ти кажеш. Чому ти про мене такої поганої думки?

— Я? Та чи я хоч раз щось погане сказав?

— Сім років я була твоєю дружиною, а ти тинявся вулицями і не лише гральними закладами. Ти перекидався в ліжку з кожною хвойдою Баїї і тобі цього було не досить, ти волочився і з дівицею, і з молодицею, і з якими завгодно жінками, та про тебе історії гірші, ніж про послідущих дешевих курв розповідали… До слова, я лише нещодавно дізналася, що ти плутався і з цією сухотною Інес, яка тривалий час була моєю ученицею…

— Інес? Ото та худюща? — Гульвіса мусив напружити пам’ять, щоб згадати ту тонку Інес Васкес дос Сантос з її хтивим личком та непогамовним апетитом.

— Ага, ту шкіру та кості забудеш… Невже тебе засмутив той порожній флірт? Зустрівся з нею разочок, і той був не з найкращих, мушу сказати. Та й стільки часу відтоді минуло, чи варто зараз тим перейматися?

— Не варто перейматися, кажеш, а от я про той твій порожній флірт дізналася тільки недавно… Уяви, скільки сорому я натерпілась, Гульвісо! Ти помер, у мене нове життя, новий шлюб, а мені й досі розповідають про твої розпусні походеньки… От я і покликала тебе, щоб раз і назавжди розставити крапки над «і» у цій справі. І зовсім не через те, що ти собі там надумав…

— Але ж, люба, що було — те загуло, тим більше, раз я вже тут, нічого поганого не станеться, якщо ми собі трішки покохаємося. Такої нагоди не варто втрачати… Ти ж теж цього хочеш, а про мене — то й говорити годі…

— Ти мав би вже зрозуміти, що я не з тих жінок, які дурять своїх чоловіків. Сім років ти водив мене за носа, зраджував наліво і направо… Сім років про це всі навколо знали й обурювалися…

— І ти зважаєш на тих сорок цокотливих?

— Бо ти не один раз із кимось волочився, ти робив це систематично, весь час… Інша давно би тебе покинула, відплатила б тією ж монетою й добряче зганьбила б такого чоловіка. А я так вчинила? Ні, я мовчки терпіла, бо я, Гульвісо, Богу дякувати, порядна жінка. Та що й казати, я жодного разу і не глянула на іншого, доки ти був живий…

— Я знаю, люба…

— Якщо ти це знаєш, чому ж хочеш, щоб я зганьбила Теодоро, хорошу і порядну людину, мого чоловіка? Він на руках мене носить, шанує й ніколи, чуєш, жодного разу мене не зрадив. Жоднісінького, Гульвісо, навіть було якось… — і дона Флор раптом замовкла на півслові.

— Якось було що, люба? — обережно запитав він. — Кажи далі…

— За ним чимало жінок мліє, та він їх навіть не помічає…

— Чимало, кажеш? А чи ти, люба, не перебільшуєш? Бо була одна-єдина, і та Маґнолія — перша повія Баїї, й саме її він так по-дурному відшив. Хто таке бачив, щоб поважний чоловік, наче якийсь хлопчисько, так злякався жінки, що мало «рятуйте» не закричав… Просто ганьба… Знаєш, як його після цього називають? Доктор Клізма, люба…

— Перестань, Гульвісо. Хочеш говорити відверто, гаразд, я згодна, але насміхатися з мого чоловіка, оце вже ні… Затям: я його люблю й поважаю, дуже ціную його ставлення до мене і ніколи не зганьблю його доброго імені…

— Але ж ти перша завела про це мову, моя пташко. Тож скажи мені, тільки щиро: кого ти більше кохаєш? Мене чи його? Тільки не лукав… Його чи мене?..

Він поклав голову доні Флор на груди, і вона почала ніжно перебирати його волосся. Каверзне запитання Гульвіси заскочило її й вибило ґрунт з-під ніг.

— Я не брехатиму йому, Гульвісо, він не заслуговує на таке…

Гульвісине обличчя осяяла мила, безневинна, майже дитяча усмішка. Дона Флор торкнулася кучериків на його грудях і від цього дотику її тілом розлилося солодке тепло. Тоді він упевнено сказав:

— Тепер я не сумніваюся, що мене ти кохаєш більше.

— Ні, ти цього не вартий…

Рука дони