Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— Для чого він це зробив? — Злата прикрила рота рукою.

— Я припускаю, що він і сам не знав, що так буде. Можливо підставляли його, а ми просто були розмінною монетою? Я не знаю. Двох наших хлопців тоді застрелили, ще шістьох тяжко поранили, багатьох — легко... Мені пощастило, що мене не зачепило. Я зміг втекти, приїхав до бабусі, розказав їй що трапилось, вона прикрила мене в цій справі. Коли міліція приїхала до мами додому — вона нічого не могла сказати, бо не знала про мої справи. На нервах подзвонила своїй мамі, і ба сказала, що я в неї. Бабуся збрехала, що я весь час був у неї, а її подруги підтвердили цю легенду. Від мене відчепилися, тренера посадили, пацани майже всі відбулись умовними термінами… Я після цього про тхеквондо нічого не хочу чути.

— А танці?

— Кароліна з мамою кудись поїхали. Не знаю куди, не цікавився. В інституті танцював, було діло, але то були просто виступи... Кілька разів збирався викинути всі ці кубки, але в останній момент, чомусь, ставало шкода… Кожен з них — окреме переживання.

Артур замовк. Злата не очікувала почути таку історію, вона була приголомшена. Але і що сказати не знала, тому підсунулася до Артура і пригорнулася до його грудей. Він одразу ж її обійняв.

— Дякую, що розповів.

— Це був один з моїх шансів розчарувати тебе, — Артур погладив її спину.

Дівчина підняла голову й поглянула йому в очі.

— І багато в тебе таких шансів? — запитала вона, мружачись.

— Ще трохи є, — він усміхнувся не дуже веселою усмішкою.

— На сьогодні, думаю, достатньо, — Злата всміхнулась і, наблизившись, поцілувала Артура в губи, — попереду ж ще багато часу, правда?

— Так… — відповів Артур, намагаючись придушити ожилий страх про результати біопсії.